Стівен Кінг - Воно

йшла якась пара. Ця пара могла б слугувати плакатом на стіні тієї туристичної агенції, в якій працювала Керол Фіні, такий ідеальний вона мала вигляд. Тобто якби не той факт, що обоє були в окулярах.

«Ми те піймаємо, сракопикий! Ми тобі розіб'ємо окуляри!»

«Кріс, — раптом скинулося в голові. — Прізвище в того було Кріс. Віктор Кріс».

О боже, це не було тим, що йому хотілося б пам’ятати, та ще таке прадавнє, але, здавалося, це не мало щонайменшого значення. Щось відбувалося глибоко в сховищах, там, углибині, де Річард Тозіер зберігав свою приватну колекцію Старих Золотих Хітів. Там відчинялися двері.

«От тільки там не диски, хіба ні? Там, углибині, ти не Річ Диски Тозіер, віртуозний диджей радіостанції „КЛАД“ і Людина Тисячі Голосів, хіба не так? А те, що там відкривається… то не зовсім двері, хіба ні?»

Він спробував витрусити геть ці думки.

«Що варто пам'ятати, то це те, що я в порядку. Я в порядку, ти в порядку. Річ Тозіер у порядку. Не завадило б викурити сигарету, та й годі».

Він кинув чотири роки тому, але зараз варто було б покурити, атож.

«Там не диски, а мертвяки. Ти був глибоко їх поховав, але саме зараз там відбувається якогось роду землетрус і земля випльовує їх угору, на поверхню. Там, углибині, ти не Річард Диски Тозіер; там, углибині, ти просто Річі Чотириокий Тозіер, і ти зі своїми друзями, і ти такий переляканий, що відчуваєш, ніби твої яйця перетворюються на виноградне желе „Велч“.[84] І там не двері, й вони не відчиняються. Там розколюються домовини і вампіри, про яких ти думав, що вони мертві, знову вилітають на волю».

Сигаретку, лише одну. Навіть «Карлтон»[85] згодилася б, заради Христа солодкого.

«Ми те піймаємо, чотириокий! Ми тобі ЗГОДУЄМО твій йобаний ранець!»

— «Таун Хаус», — озвався чоловічий голос з характерною для янкі вимовою; голос той пробіг через усю Нову Англію, Середній Захід і попід казино Лас-Вегаса, щоб досягти його вуха.

Річ запитав у голосу, чи може той зарезервувати для нього номер у «Таун Хаусі», починаючи з завтрашнього ранку. Голос відповів, що може, а потім запитав, на який термін.

— Не можу сказати. У мене… — Річ затнувся на якусь хвильку.

А що саме було в нього? Мисленими очима він побачив школярика з картатим ранцем, який втікає від грубих мугирів; він побачив хлопчика в окулярах, худенького хлопчика з блідим обличчям, яке немовби кричало: «Вдар мене! Нумо, давай, вдар мене!» кожному зустрічному хулігану. «Ось мої губи! Розтовчи їх мені об зуби! Ось мій ніс! Розкривав його добряче і зламай, якщо зумієш! Вгати по вуху, щоб воно розпухло, як цвітна капуста. Розсічи брову! Ось моє підборіддя, так і просить удару й нокауту! Ось мої очі, такі сині й такі величезні за цими ненависними, ненависними окулярами, за цими окулярами в роговій оправі, одна дужка яких тримається за допомогою клейкої стрічки. Розбий ці окуляри! Вжени скалку скла мені в око і замкни його тим навіки! Чорти забирай!»

Він заплющив очі й промовив:

— Розумієте, у мене бізнесова справа в Деррі. Я не знаю, скільки часу забере трансакція. Як щодо трьох днів, з опцією поновлення?

— З опцією поновлення? — перепитав із сумнівом готельний реєстратор, і Річ терпляче чекав, поки той переварить це в своїй голові. — О, я вас зрозумів! Це вельми добре!

— Дякую, і ще я… e… сподіваюся, ви зможете проголосувати за нас у листо’аді (заговорив Джон Фіцджералд Кеннеді). Джекі хоче… е… перео’ла’нати… е… Овальний кабінет, і я вже підготував ро’оту цілком гідну мого… е… брафа Боббі[86].

— Містере Тозіере?

— Слухаю.

— Гаразд… хтось інший втрапив на нашу лінію на кілька секунд.

«Всього лиш один старий політик з ПДП, — подумав Річ. — З Партії Давно Померлих, якщо вам раптом стане цікаво. Хай вас це не хвилює».

Його пробрав дрож, але він знову собі відчайдушно нагадав: «Ти в порядку, Річе».

— Я теж почув, — сказав Річ. — Мабуть, лінії перемкнулися. То як там щодо того номера?

— О, з цим жодних проблем, — сказав клерк. — Бізнес у нас тут, у Деррі, ворушиться, хоча й не процвітає по-справжньому.

— Справді?

— О, ейа, — підтвердив клерк, і Річ знову здригнувся. І це він також був забув — це просте, характерне для півночі Нової Англії. «О, ейа», замість «так».

«Ми те піймаємо, гаденя!» — крикнув примарний голос Генрі Баверза, і Річ відчув, як усередині нього затріщали, відкриваючись, ще домовини; той сморід, що він вловив, був смородом не розкладених тіл, а розкладених спогадів, і в якомусь сенсі це було навіть гірше.

Він повідомив клерку в «Таун Хаусі» номер своєї картки «Америкен Експрес» і поклав слухавку. Потім він зателефонував програмному директору «КЛАД» Стіву Ковелу.

— Що трапилось, Річе? — спитав Стів. Останні рейтинги «Арбітрона»[87] показували «КЛАД» на верхівці людожерського лос-анджелеського ринку ФМ-радіостанцій, тож відтак Стів перебував у пречудовому настрої — дякувати Богу за маленькі радощі.

— Ну, ти, можливо, пошкодуєш, що спитав, — сказав він Стіву. — Я вшиваюся.

— Вшива… — він дочув нахмуреність у голосі Стіва. — Здається мені, я тебе не вловлюю, Річе.

— Я мушу взути свої бугі-черевички[88]. Я від’їжджаю.

— Що ти маєш на увазі під «від’їжджаю»? Згідно з графіком, який я маю зараз перед собою, ти завтра в ефірі з другої дня до шостої вечора… точно так, як завжди. І зокрема, у тебе інтерв’ю в студії з Кларенсом Клемонсом о четвертій. Ти знаєш Кларенса Клемонса[89], Річе? Той, що про нього можна сказати «нумо, подуй, Велетню»[90].

— Так само як зі мною, Клемонс може поговорити з Майком О’Харою.

— Клемонс не бажає говорити з Майком, Річе. Клемонс не бажає говорити з Боббі Расселом. Він не бажає говорити зі мною.