Анатолій Андрійович Дімаров - Божа кара

Пильнуйте, щоб ніхто не підслухав ваших розмов. — Я щиро їх попереджав, у мене вже боліла за них душа. Діти ж. Не відають, що з вогнем граються.

Ніс свою теку, яка враз поважчала, ніс і думав: які вони ще зелені. Гурток одразу ж, журнал… Чи й я був таким?

А ще думав над тим, про що писатиму в своєму «дослідженні». Хоч наперед знав, що писатиму все. Не пропущу жодного слова. Бо де гарантія, що в той гурток вже не затесався інформатор? Де?..

Сава Петрович прочитав мою інформацію уважно.

— Прекрасно!

Не приховував свого задоволення. Запалив нову сигарету, збуджено став ходити по кімнаті. Зупинився, ткнув у мій бік сигаретою:

— Так де вони будуть збиратись?.. У паркові?

— В парку, біля вагончика.

— Ви мене зможете туди провести?

— Зараз?

— А чого відкладати? Тільки зачекайте хвилинку… — Вийшов, згодом повернувся, несучи тоненьку брошурку. — Ось візьміть своїм гороб’ятам. Хай просвіщаються.

Узяв, глянув на обкладинку: видано в Мюнхені.

— Націоналісти звідти нам засилають. Нещодавно одного впіймали. Півчемодана витрусили!.. То пішли?

Пішли. Він уважно оглянув галявину: лавку, кущі, та особливо його зацікавив вагончик. Постукав у стіни, спробував заглянути у вікна, поторгав замок, наче збирався його відімкнути, для чогось колупнув нігтем фарбу. Витер руки, відійшов, задоволений.

— Ладненько. Так де ваші гороб’ята сидітимуть? Отут?

Немов приміряючись, сів на лавку, подививсь на вагончик.

Одне із віконець жовтіло старою газетою навпроти. Задоволено кивнув головою.

— От і ладненько… Ну що ж, Вікторе Андрійовичу, будемо прощатись. Я ще тут трохи побуду… Да, про брошурку не забудьте. Цікава, скажу вам, брошурка.

— Та вже ж не забуду! — Мені ще ніколи не було так бридко на душі. Ну навіщо я згадав про галявину!

А він ще додав:

— Да, ще одне. Ви сюди більше не приходьте. Не будемо їм заважати. — І розсміявся.

Тож я більше не ходив на галявину — контактував лише з Сашком. Він мені все розповідав, як рідному батькові, приніс навіть перший номер журналу:

— Осьо подивіться! — Очі його світилися гордістю.

Звичайнісінький зошит, списані од руки сторінки. Всі статті (чи дописи) різними почерками: кожну літеру вималювано. Так, бідні, старалися! А заголовки! «Під гнітом Російської імперії», «Україна в ярмі». «Що нам несе русифікація?» Од самих заголовків тхне Карним кодексом…

Хотів уже повернути швидше Сашкові, та згадав свого шефа. Він наче стояв у мене за спиною, заглядав через плече.

— Можна почитати?

— Та беріть! Я для того й приніс.

— Я за кілька днів поверну. — І ще поцікавився: — А яка ж назва вашого журналу?

— А ми іще не придумали.

Вони ще не придумали! Діти! Справжнісінькі діти…

Шеф теж попросив залишити зошит. На один лише день, завтра й оддасть. Не ждучи моєї згоди (та й нащо йому моя згода!), поклав обережно до теки.

За три місяці хлопці випустили три журнали. Останньому вже й назву придумали: «За соборну Україну». Він був уже віддрукований на машинці, розмножений, певно, в кількох примірниках. Тут постаралася, мабуть, сестра Заболотного. Серйозний такий студент, я жодного разу не бачив, щоб він усміхався. В усьому любить докопуватися до суті. Викладачів на лекціях замучував запитаннями. Довкола нього завжди гуртувалася молодь.

Тож приніс Сашко і третій журнал.

А згодом в нашому інституті сталася подія, про яку заговорило все місто.

Прийшов того дня в інститут, простую коридором непоквапом, а назустріч — наш лаборант.

— Ой Вікторе Андрійовичу, що у нас скоїлось!

— Що таке, Славо?

— Листівки, — видихнув Слава.

— Які листівки?

— Листівки хтось по інституту розклеїв. Прийшли вранці — усі стіни в листівках! І на кожній — націоналістичний тризуб.

У мене серце так і тьохнуло: Сашко!

— Що тут було! — продовжував Славко. — Ректора валер’янкою одпоювали, тепер, кажуть, сидить у обкомі. Кадебістів набігло — сотня, не менше. Поздирали листівки, а тепер пішли по гуртожитках: трусити студентів. У нас теж — всі столи перерили… Що ж воно буде, Вікторе Андрійовичу?

Ну от, догрались хлоп’ята… Довидавалися… В той день занять у нашому інституті не було. Викладачі ходили мов у воду опущені, кожен відчував, як над ним збираються хмари. Легко сказати: пригріли націоналістичне кубло!

Під кінець дня знову до мене підбіг Славко (він завжди все узнавав перший):

— Заарештували!

— Кого?

— Студентів… Наших… Шість душ…

— Не знаєш кого?

— Заболотного… Ткача… І ще чотирьох… Цілий мішок літератури взяли. Ой Вікторе Андрійовичу, що ж тепер буде? — Дивиться на мене так, наче і я вже за ґратами. Знає ж, хто був куратором Ткача й Заболотного. — Вони ж тепер весь інститут перетрусять!

Трусили. Набігло начальства з райкому, міськкому, обкому, навіть із цека й міністерства, збори по кафедрах, по деканатах, загальноінститутська партконференція, громи й блискавиці на покаянні голови: виключити з партії, зняти з роботи, заборонити педагогічну діяльність! — обійшлося суворими доганами, та ще зняли з роботи ректора. Мені, що теж отримав сувору догану з занесенням в особову справу («Втрата політичної пильності, занедбана виховна робота серед молоді»), єдиною втіхою могло бути хіба що те, що й Залізній Леді навісили сувору, бо серед заарештованих був і студент з її групи.

Вийшов із міськкому, де цю сувору затвердили: образливо, гірко — за віщо?

— Інакше не можна було, дорогенький Вікторе Андрійовичу, — пояснив шеф під час чергової зустрічі. Був веселий, як ще ніколи. — Що б про вас стали думати, коли б вас обійшли? Отож-бо й воно. А сувора догана… — махнув рукою недбало. — Мине рік, подасте заяву, знімуть.

— Якщо знімуть…

— Знімуть-знімуть! Знімуть, і травою слід заросте.

— Не заросте. До самої смерті.

— Ну навіщо ви так! — поплескав мене по плечу. — Ми своїх людей ніколи на поталу не даємо. Хочете, я вам поворожу? — Взяв мою руку, повернув догори долонею. — Ого! Та вам світить заслужений діяч науки!

— Ви все жартуєте.

— А ми хіба схожі на людей, що жартують?.. Одержите ви, Вікторе Андрійовичу, це звання, обов’язково одержите! А разом і право на пенсію. Та не просту — персональну, республіканського значення. Непоганенько, га?

Коли я, заспокоївшись трохи, виходив, він мене затримав:

— А ваш Сашко молодчина. Про вас ані слова. Так що можете спати спокійно: ніхто ні про що не дізнається.

— А як до суду дійде? — Боявся навіть подумати, що в інституті дізнаються, хто я і що я.

— І там буде все в ажурі. Можете покластись на мене. Ми в цьому, може, зацікавлені більше, ніж ви…

— Ви-то зацікавлені. А суддя? Ану ж стане допитуватись.

— Не стане. Суддя теж буде проінструктований. Так що можете спати спокійно…

Саме цього мені й бракувало: спокійного сну.