Анатолій Андрійович Дімаров - Божа кара

Він так і спалахнув:

— Вікторе Андрійовичу, з радістю!

— Зачекай, не кричи, — оглянувсь я сторожко. І, стишивши голос, продовжував: — Це дуже небезпечна робота. Через неї можуть бути великі неприємності.

— А я не боюся!

«Дитино-дитино, що ти знаєш… Він не боїться!»

— Неприємності можуть бути не стільки тобі, скільки мені. Хто дав почитати?.. Розумієш?

— Розумію, Вікторе Андрійовичу. Я її прочитаю й верну вам одразу ж. Клянусь, ніхто не побачить!

Саме це мене найменше влаштовувало. Я ж мав дослідити, як ця робота сприйматиметься студентською масою.

— Показати її то ти можеш. Але дуже надійним хлопцям. У тебе є такі друзі, які заслуговують на цілковиту довіру?

— Є… Колько Заболотний.

— Не треба, не називай, — підніс я застережно руку. — Будь обережніший з прізвищами. Бо вуха є скрізь… Отож друзям і дай почитати. Я хочу, щоб вам на дещо розкрилися очі… Але про мене нікому й слова… Чуєш, ні слова!

Він ствердно кивнув. Дивився так віддано, що я був уже певен: не проговориться.

— Одкривай свій портфель.

Він похапцем розстебнув старенький портфельчик, з яким, напевно ж, ходив до школи. Я теж розкрив свою теку і, оглянувшись, чи ніхто на нас зараз не дивиться, витяг папку з рукописом:

— Тримай… Гляди ж не посій.

— Не посію, не бійтесь!

Поніс, тулячи замалим не до серця…

Минуло три дні. Час, достатній для того, щоб прочитати рукопис. Навіть коли читати уривками. Я ловив на собі його погляд, йому, мабуть, дуже хотілося заговорити зі мною, але він не насмілювався. Я потримав його на відстані ще чотири дні, щоб він, як то кажуть, дозрів, потім підкликав його й запитав:

— Ти можеш мене провести? — Саме скінчилася лекція.

Він так і розцвів.

— Тоді чекай мене біля виходу. Я зараз вийду.

Але вийти одразу не вдалося. Мене покликали до завідуючого кафедрою, який надумався зібрати викладачів, щоб обговорити чергову інструкцію з Міністерства освіти. Балаканина розтягнунася майже на дві години (мабуть, ніде в світі немає стільки охочих потовкти воду в ступі, як у нас), я полишив кафедру, вже й не надіючись його побачити, а він стоїть біля входу, як укопаний стовпчик.

— Заждався? Пробач.

— Та ніскільки не заждався! Хлопці тіки приставали: яку дівчину ждеш? Потрібні мені ті дівчата!

Вийшли на вулицю. Він весь час забігав трохи наперед, заглядаючи мені в обличчя. Так малі діти дивляться на своїх батьків.

— У тебе є батько?

— Немає. Померли. — Він мов аж соромився, що лишився без батька.

— А сестри? Брати?

— Я в мами один.

— Мати тебе, мабуть, дуже любить?

— Та-а… — опустив низько голову.

— Мене теж дуже любила… Помирала — все дивилась на мене. Ото так, Сашко: поки живі матері, доки й ми не сироти на цім світі. Бережи свою матір!

— Я бережу, — відповів пошепки. — Вони ось мені сала прислали…

— Ой, матері, матері… Ну гаразд, ближче до справи… Ти давно був у паркові? — Ми саме йшли мимо парку.

— Давно.

— Що, дівчата не хочуть ходити?

Він так і спалахнув:

— Потрібні мені ті дівчата! У мене оно заняття…

Ну дитина! Він мені все більше подобався, в мені вже ворушилося каяття, що я йому дав проклятий той рукопис, але зробленого вже не повернути. До того ж мене розбирала чисто наукова цікавість, як ота праця вплинула на хлопця.

Завернули в парк, забралися в один із найглухіших закутків, подалі од люду. Сюди навряд хто поткнеться, стояв тільки обшарпаний дощами й снігами вагончик, в якому працівники парку зберігали, мабуть, інструмент. На дверях вагончика висів великий іржавий замок, а двоє віконець були затулені зсередини газетами, що поруділи од часу. Було саме літо, і до вагончика давно уже, мабуть, не заглядали.

Сіли на лавку, що стояла тут же, під густими кущами. Було тихо, гомін великого міста сюди ледь докочувався, спека, що мордувала на вулицях, губилася в зелених шатах дерев, що нависали над головами, затуляючи небо.

— Є ж такі куточки на світі! А ми ліземо в пекло. — Мені враз захотілося забути про шефа, забути про рукопис… Отак просто посидіти, заплющивши очі, вдихаючи прохолодою напоєне повітря, ні про що на світі не думаючи. Господи, коли б так сталося, щоб і Надька, і шеф, і мої соціологічні дослідження були тільки сном!

Ось розплющу очі — і все зникне, не лишиться й сліду. Але тут кашлянув Сашко, і я повернувся до дійсності.

— Ну як, прочитав?

— Прочитав… Осьо… — Витяг із портфельчика синю папку. — Візьміть.

— Постій, ти ж хотів дати друзям… Мені не спішно.

— А ми його передрукували.

— Як?!

— А Колькова сестра робить друкаркою… Так що в нас уже є свій… І не один…

Після цього міг уже й не питати, сподобався чи ні. Але ж на мене чекав звіт. Який я мусив подати шефові.

— Це який Колько? Заболотний?

— Умгу.

— Ну молодці! То як тобі Дзюба?

— Знаєте, я й досі ходю як у тумані. — Він так сказав: «ходю». — Все думаю, думаю: чого ми такі нещасні?

— Хто нещасний?

— Ми… Україна, народ… За віщо нас так ненавидять, що хочуть знищити? Щоб од нас не лишилося й сліду?

— Побійся Бога, хто нас знищує?

— Знищують, — по-старечому похитав головою. — Ми вже не люди. Ми вже руськоязичний непотріб… Закриваються українські школи… А дитсадки?.. А наш інститут?.. Хоч одне рідне слово почуєте?.. На вулиці й то рота не смієш розтуляти: одразу ж — бандерівець… — У нього вже й сльози навернулись на очі.

— Тебе ж не обзивали?

— Обзивали, ще й як! І в трамваї, і в магазині… Налізли до нас, жеруть, об’їдають, та ще нам по-своєму і слова сказати не смій! Як що, так: «Говорите по-человечески!» Наша мова, виходить, уже й не людська… І що воно за такий народ страшний?

— Бачиш, Сашко, то все міщани. Не треба на них звертати увагу.

Але Сашка як прорвало:

— Еге, не звертати! А ви московські газети читаєте? Русскіє виграли Отєчєствєнную… Русскіє спаслі весь мір… Достіженіє русской наукі… Русского спорта… Культури… Всьо русскоє!.. А де українці, білоруси, грузини? Всі давно уже русскіє… Та молитись треба на Дзюбу, що він одкрив нам очі!.. Знаєте, ми надумались організувати гурток. По захисту української мови… Та й взагалі України…

— Ой хлопці, глядіть не попадіться! Знаєте, який тепер час.

— Ет, вовків боятись… Ми й журнал випускатимемо. І будемо щонеділі збиратись. — Він обвів поглядом галявину, край якої ми сиділи. — Можна, ми сюди будемо приходити?

— Та приходьте, чи вона моя! Будьте тільки обережніші.