Рік Рірдан - Син Нептуна, Рік Рірдан

— Будь-що віддала би, аби зігрітися, — промовила вона, клацаючи зубами. — Якби ж у нас було багаття.

Навіть в обладунках вона виглядала приголомшливо. Френку подобалось, як прядки її волосся кольору кориці випадали з-під шолома, і як з’являлась ямочка на її підборідді, коли вона насуплювалася. Хейзел була крихітною порівняно з Френком, через що він почувався, як величезний і неповороткий віл. Йому кортіло обняти її, щоб зігріти, але він так і не наважився. Вона б, швидше за все, дала йому стусана, і він втратив би єдиного друга в таборі.

«Я міг би розкласти по-справжньому вражаюче вогнище, — подумав він. — Хоча горітиме воно лише декілька хвилин, а потім я помру...»

Навіть те, що це спало йому на думку, уже лякало до смерті. Так на нього впливала Хейзел. Щоразу, коли вона чогось хотіла, у нього з’являлось несвідоме бажання це їй дати. Йому хотілось бути старомодним лицарем, який скаче їй на допомогу, і це було досить смішно, оскільки вона в усьому була вправніша за нього.

Він уявив, що сказала б його бабуся: «Френк Чжан скаче на допомогу? Ба! Він радше звалиться з того коня і зламає собі шию».

Важко було повірити, що лише шість тижнів тому він залишив бабусин дім — лише шість тижнів тому поховали маму.

Чого тільки не трапилось за цей час: поява вовків на бабусиному порозі; подорож до Табору Юпітера; тижні, проведені у П’ятій когорті, де він намагався не здатися цілковитим невдахою. Весь цей час у кишені його куртки лежала напівспалена скіпка, загорнута в клапоть тканини.

«Тримай її біля себе, — попередила бабуся. — Поки вона в безпеці, у безпеці й ти».

Біда була в тому, що скіпка дуже легко спалахувала. Френк пригадав свою подорож на південь з Ванкувера. Біля гори Іуд температура повітря впала нижче нуля, Френк дістав скіпку та подумав, що вогонь би йому не завадив. Тієї самої миті обвуглений кінець спалахнув пекучим жовтим полум’ям. Вогонь зігрівав Френка всю ніч, проте хлопець відчував, як потроху витягується з нього життя, наче згорав він, а не дерево. Френк устромив скіпку в замет. Якусь жахливу мить вона продовжувала горіти, а коли вогонь нарешті згаснув, Френк ледве себе опанував. Він огорнув скіпку в тканину й поклав назад до кишені куртки, вирішивши ніколи більше не діставати. Але забути про неї він уже не міг.

Це наче йому сказали: «Що б не сталося, не згадуй про палаючу паличку!» А тому, звісно, він тільки про неї й думав.

На варті з Хейзел він намагався відволіктись. Френк обожнював проводити з нею час. Він запитував її про дитинство в Новому Орлеані, але вона через це завжди дратувалась, тож натомість вони базікали про всілякі дурниці. Іноді, просто заради сміху, намагались розмовляти одне з одним французькою. У Хейзел були креольські корені з боку матері. А Френк вивчав французьку в школі. Жоден із них не розмовляв вільно, до того ж луїзіанська французька настільки відрізнялась від канадської, що спілкуватись було майже неможливо. Коли Френк поцікавився у Хейзел, чи сподобалась їй яловичина, а вона відповіла, що його черевик зелений, вони облишили це заняття.

А потім з’явився Персі Джексон.

Авжеж Френк не вперше бачив, як б’ються підлітки з чудовиськами. Він і сам бився з багатьма дорогою з Ванкувера. Але ніколи ще не бачив горгон. I богинь також. А те, як Персі приборкав Малий Тибр? Це було щось незвичайне! Хотів би Френк мати таку силу.

Він досі відчував, як стискуються на його руках пазурі горгон, відчував їхнє зміїне дихання — запах дохлої миші та отрути. Коли б не Персі, ці тварюки забрали б його із собою. І зараз він був би купою кісток на задньому подвір’ї «Барген-марту».

Після випадку біля ріки Рейна відправила Френка в арсенал, що дало йому більше часу на роздуми, ніж було потрібно. Поки він начищав мечі, то пригадав попередження Юнони про те, що необхідно звільнити Смерть.

На жаль для Френка, він чудово розумів, що мала на увазі богиня. Він намагався приховати своє потрясіння, коли з’явилась Юнона, та вона виглядала точнісінько, як описувала її бабуся, — не забула навіть про накидку з козячої шкіри.

«Вона визначила твою долю багато років тому, — сказала бабуся. — І ця доля не буде легкою».

Френк глянув на свій лук у куті арсеналу. Йому б стало легше, якби Аполлон визнав його своїм сином. Френк був певен, що батько зробить це на його шістнадцятий день народження, але відтоді минуло вже декілька тижнів.

Шістнадцятиріччя вважалось важливою подією в житті римлянина. До того ж це був перший день народження Френка в таборі. Однак нічого не трапилось. Тепер Френк сподівався, що його визнають на Святі Фортуни, хоч за словами Юнони цього дня їм доведеться боротися за своє життя.

Його батько мусить бути Аполлоном. Стрільба з лука — єдина річ, у якій Френк вправний. Багато років тому мати сказала, що їхнє прізвище, Чжан, у перекладі з китайської означає «майстер лука». Це, вочевидь, було натяком на його батька.

Френк опустив ганчірку, якою полірував зброю, і поглянув на стелю.

— Будь ласка, Аполлоне, якщо ти мій тато, скажи про це. Я хочу бути лучником як ти.

— Ні, не хочеш, — буркнув хтось.

Френк скочив зі стільця. Позаду нього мерехтів Вітеллій, лар П’ятої когорти. Його повним ім’ям було Гай Вітеллій Ретикулій, але інші когорти називали його просто — Вітеллій Пузокуля.

— Хейзел Левек послала мене перевірити, як у тебе справи, — промовив Вітеллій, підтягуючи свій пояс. — І недаремно. Ви тільки подивіться на стан цих обладунків!

Кому ж, як не Вітеллію, було робити висновки про чиєсь спорядження. Тога обвисла, туніка ледве вміщає черево, а піхви падають з поясу кожні три секунди. Та Френк не став на це звертати увагу, йому й без того доставало клопоту.

— А щодо стрільби з лука, — промовив привид, — це доля слабаків! У мої часи нею займалися тільки варвари. Справжній римлянин повинен бути у вирі подій, колоти ворогів списом і мечем, як належить цивілізованій людині! Саме так ми робили під час Пунічних війн. Де твоя римська кров, хлопче?

Френк зітхнув.

— Я вважав, ти був в армії Цезаря.

— Був!

— Вітеллію, Цезар народився за сотні років після Пунічних війн. Ти не міг жити так довго.

— Ти що називаєш мене брехуном?