Yana Letta - Коли хмари пахнуть борщем, Yana Letta

21. Порося Тузік, що вважало себе собакою

У селі Залізці поросят тримали багато. Вони там були як телевізори в місті — у кожного є, але майже ніхто не дивиться. Та одне порося було особливим. Його звали Тузік.

— А чого Тузік? — питали сусіди, коли бачили рум’яне, кругленьке створіння з копитцями, що бігло за велосипедом.

— Бо поводиться, як пес, — відповідала баба Христя, його господиня.

Почалось усе того дня, коли Тузік народився прямо під собачим будиночком. Бо так сталося — свиноматка вляглась саме там. Поруч спав старий пес Бровко. І коли порося почало рохкати, пес лиш підняв одне око, махнув хвостом і облизав новонародженого. З того все й пішло.

Замість хрюкати — Тузік почав щось середнє між рохканням і гавкотом. Він не їв з корита, а вимагав кістку. І коли всі поросята гризли гарбуз, Тузік ганявся за курми і скавчав біля хвіртки.

— Бачила я все, — бурмотіла баба Христя, — але щоб порося гавкало?

— Може, то нова порода? — сміявся дід Семен.

— Та він просто бідолашний переплутав орієнтацію.

Але Тузік був впевнений — він собака.

І що найцікавіше — він поводився відповідно.

Вдень він лежав біля воріт і спостерігав. Якщо хтось проходив — Тузік підводився, фиркав і робив щось схоже на «гав». Якщо наближався чужий кіт — він кидався з таким рохканням, що навіть Бровко з будки визирав і кліпав.

А вночі… Тузік чергував.

О третій ночі він оббігав двір, перевіряв, чи замкнута комора, і лягав біля дверей. Якщо хтось підходив — він рохкав, хрюкав і вив.

— То він виє? — питали.

— То він душу кладе, — відповідала баба Христя.

Найбільше всіх вразив інцидент з крадієм.

Одної ночі хтось пробрався на подвір’я. Тихо, спритно, вже підібрався до сараю. Але раптом — «РО-ГАВ-ГАВ!» — і з тіні вирвалось щось блискуче, рум’яне і скажене.

Крадій з переляку втратив капця, потім ліхтарик, а потім гідність — і втік, залишивши після себе запах страху й пакет з краденим салом.

— Що то було?! — кричала баба Христя.

— То Тузік! — гордо вигукнув онук, що визирав з вікна.

— Свиня?!

— ГЕРОЙ!

З того часу Тузік став легендою. Йому зробили нашийник. На табличці написали:
"ТУЗІК. Не гавкає, але діє".

Його годували з рук. Йому стелили підстилку в будці. А на свято села його вивели на сцену — вручили медаль з написом:

"За відвагу в мирний час".

І навіть коли Тузік виріс і вже не міг пролізти в будку, він все одно лежав поряд — з високо піднятою головою і обережно гавкав на сонце.

І всі знали:
поки в селі є такі Тузіки — нічого не страшно.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍