Yana Letta - Коли хмари пахнуть борщем, Yana Letta
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У селі Круте Городище дід Семен був, як дуб у центрі села — старий, надійний, і всі думали, що буде стояти вічно. Йому було 82, хоча сам він казав, що перестав рахувати після шістдесяти, бо «далі вже тільки бонуси й дивіденди». Жив один. Діти — в Польщі, дружина — в землі, город — засаджений, кіт — мовчазний.
Але одна річ тримала його у формі. Ні, не телевізор, не газета й навіть не погода.
Стара дерев’яна табуретка.
Вона стояла на веранді, трохи покоцана, з тріщиною на нозі й темною плямою з 1985-го, коли пролився вишневий компот. Табуретку зробив його батько, з дуба, що впав під час бурі, і відтоді вона завжди була у дворі. Але одного ранку дід Семен помітив щось дивне.
Він сів на неї — як завжди — з кавою й думками про ціни на бензин. Але раптом…
…він побачив себе молодим.
Не як згадку. А як кіно. Себе в двадцять: кучерявий, в білій сорочці, на танцях. З Галиною — майбутньою дружиною, ще тоді — сусідкою, з якою сварились через вишні. Він згадав, як вона кидала в нього сливами. Як вони вперше поцілувались біля хати в бур’ян. Як він сказав їй:
— Ти дурна, але я тебе люблю.
— Та ти що, — прошепотів дід, коли видіння розчинилося.
Він знову сів — і побачив себе в армії. Потім — на заводі. Потім — перше весілля дочки. Першу сварку з сином. Як син поїхав. Як Галина пішла. Як він залишився сам. І всі ці події накрили його не болем — а розумінням.
— Я ж… жив. Я все прожив. Повноцінно. Зі сміхом, з борщем, з помилками.
Семен встав. Пройшовся. Випив ще кави.
— А якщо… ще раз?
Він сів удруге — і цього разу побачив майбутнє.
Спочатку — дрібниці. Сусід Петро впаде з драбини, але не сильно. Пес прибіжить із лісу з кабаном — як завжди. Але потім…
Він побачив себе — через рік. У тій самій хаті. З онуком.
Онук сміється. Бігає по двору. Щось тримає в руці.
— Це що? — питає Семен у видінні.
І бачить: онук тримає ту саму табуретку.
Видіння зникло. Семен сидів мовчки. Довго. Потім підвівся, взяв табуретку — і заніс у хату.
— Все, дівко, тепер ти в мене буде не на веранді, а в серці.
І наступного дня він подзвонив синові.
— Синку, привези малого. І не на день. А надовше.
Так у Крутому Городищі з’явилась легенда: про діда Семена, який мав табуретку часу.
— Не просто меблі, — казав він. — А машина життя. Тільки без бензину.
І коли онук вперше сів на ту табуретку — нічого не сталось.
— Бо ще все попереду, — сказав дід.
І посміхнувся. Так, як посміхаються тільки ті, хто бачив усе — і ще хоче побачити більше.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли хмари пахнуть борщем, Yana Letta», після закриття браузера.
