Люко Дашвар - Ініціація

— Зачекай!

Зупиняється. Дивиться на мене, мружить очі, наче і справді від імені мого йому вітер у лице, сонце.

— Зараз, — метушуся. По кишенях. Знаходжу джутовий ланцюжок із металевим якорем на останньому кільці. Обкручую навколо Блекового зап’ястка браслетом. На лівій руці, ближче до серця. — Тепер усе.

Усміхається, киває: добре.

Зазвичай рипучі двері розчахуються німо, наче зайвий звук не має права тут бути. «Повертайся!» — благаю подумки, щоб не порушити тиші. Останній вогник чарівної ночі спалахує і остаточно згасає. Роззираюся: Брукс, поряд книга з підв’ялою трояндою. Беру книгу до рук. Агата Крісті. «Зникнення містера Давенхейма»…

14

Я воскресила всіх людей. Усіх до останнього героя і останнього покидька, хоча тато коли депресує, то каже, що останнього героя можна знайти, а останнього покидька — ніколи, бо покидьків — незліченно, кінця-краю їм нема!

От нащо він так? Горя нема. Нема! Тільки проблеми, та й із тими слід розбиратися своєчасно, не відкладаючи. А перед тим — пересіяти їх ретельно, відкинути пусте.

«Ну все, край! Не шукатиму Германа! Нащо? То дурня», — вирішую.

Реальність пручається затято: а книга? Хіба «Зникнення містера Давенхейма» не натяк? Не причина продовжити пошуки нотаріуса, щоби нарешті розшифрувати уривок страхітливого сну? Не забула? Блек знає Германа.

«Ні! Не хочу!» — тепер усе просто. Думки ясні: Герман тільки для того і з’явився в моєму житті, щоб привести до незвичайного мужчини з пронизливими сірими очима над випнутими вилицями. Герман — мавр. Справу зроблено, хай уже йде з моєї голови назавжди, не шарпає сумнівами, бо моїй голові і без того є про що думати.

«Робота!» — життєва енергія фонтанує, вимагає дій, підкидає мотивацію: маю терміново відредагувати замовні тексти, аби вивільнити час. Для Блека!

Беруся. Зараз… Зараз візьмуся. За мить, бо спочатку розправлю крила, злечу над підлогою, проб’ю скло, вирвуся на свіже повітря, покружляю над містом вільно-зухвало, бо в крилах — сила, скло їх не зранить. Не зможе.

Зараз! Зараз візьмуся до роботи… Ще тільки мить феєричних фантазій.

За півдня переорюю замовну місячну цілину, та не нашвидкуруч — ретельно, якісно. Згадую про зошит старого нотаріуса Реформаторського, посміхаюся: не проблема. Зроблю! Не заради божевільних дідових ідей і навіть не заради збереження власного обличчя. Хочу так! Хочу добра, роздавати щедрі подарунки, радість. І любов. Усім. Навіть останньому покидьку.

— Улю… — після опівдня, переславши замовникам відредаговані тексти, йду світлим простором коворкінгу, ще здалеку махаю Ульці.

— Куди ти щезла? — Улька здивовано розглядає мене.

— Волонтери, робота, любов, — умощуюся поряд: радісна, збуджена.

— І секс?

— Не просто секс, — беззастережно усміхаюся.

— Відчувається, — констатує Улька. — Літаєш?

— І не впаду!

— Хто він?

— Він? — шукаю слово. Найточніше, найвлучніше слово, яке б усе розповіло про мужчину з сірими очима над випнутими вилицями. Не знаходжу, признаюся. — Він Блек.

— Чорний?

— Так, — шепочу.

І ми мовчимо — кожна про своє. Улька отямлюється першою, дивиться на мене:

— Де твій ноут?

— Удома.

— Не працюватимеш?

— Ні.

— Прийшла про секс розповісти?

Заперечливо хитаю головою, усміхаюся, бо ніщо мене зараз не зачіпає, не ображає, не принижує: вільна.

— Прийшла сказати, що за два дні принесу тобі флешку з ґрунтовною працею Василя Івановича Реформаторського про наше спільне прекрасне майбуття. Готуйся ошелешити світ через соціальні мережі. Зможеш?

— Давно готова. Тимур мене вже змордував: щодня питає про той текст, бо незручно почувається перед старим, — жаліється Улька. — А я — перед Тимуром, бо довірилася тобі, а ти пообіцяла…

Дивлюся на неї з прикрістю, і так хочеться крикнути: «Дідько, Улько! Ти крута і класна! Така класна і крута, що тобі варто про те згадати! І послати до біса ліниве падло, яке всілося тобі на шию! І чекати від мужчини не претензій і дурних вибриків, а книгу з трояндою. Чекати імені, яке знатимете тільки ви: ти і він. І ваш світ, бо він народиться від того, що ваші очі зустрінуться…»

— Два дні. Передай Тимурові: завершу за два дні.

— Добре. — Улька розслабляється, усміхається привітно. — Давай! Розкажи про чорного мужчину.

— А робота? Чи хочеш, щоб я не вклалася в два дні?

Дійсно спішу. Лечу до загального зошита дідуся Реформаторського із залізобетонним наміром вгризтися в нього і не зупинятися, аж поки не побачу останню сторінку під номером 102. Друкуватиму швидко і бездумно, не заглиблюючись у суть, не намагаючись розгадати дідові глобальні ідеї. Мета видається елементарною: перевести написані рукою слова в друкований текст, записати на флешку, віддати Ульці. І крапка! Брати участь у революції Реформаторського не збираюся, тож до роботи — бездумно, бездумно і швидко.

Думки пручаються. Чіпляються за слова. «Єдине людство», «кордони, вірування, поділ на клани, нації — усе вчорашній день, усе — тупиковий шлях у створенні справжньої людської цивілізації», «дві тисячі років лише намацували шлях, яким варто йти», «ООН, ЄС — перша спроба приміряти спільне майбутнє», «війни не закінчаться доти, доки житимемо за законами тваринного світу, розділившись на окремі держави», «зародження нової ідеї існування людства як єдиного гармонійного організму», «перегляд доцільності існування всіх державних і суспільних інститутів»…

— Дідько, не відволікатися! — наказую собі, пальці бігають по «клаві» в динаміці рок-н-ролу, почерк дідуся вже не напружує. Нормальний почерк! Кожне слово зрозуміле. Але не кожна думка. Може, врубати музику, щоб дідові ідеї не прослизали в голову?

«Інформаційні передумови створення єдиного людства», «вторинні наслідки глобалізму», «ефект часу при формуванні нової ідеї творення єдиного людства»… Ма… ти моя Мотря! Дід же однозначно не дурний і не слабкий на голову. Чому ж не розуміє? Його ідеї, навіть якщо і мають рацію бодай у чомусь, нездійсненні! Нереальні і нездійсненні! Утопіст хрінів!

— І чому? Хто проти? — уточнює реальність.

— Та всі проти, — шепочу із прикрістю.

Зриваюся: нормально! Усе нормально. День тільки взявся перевдягатися у вечірнє, а я вже перелопатила більшу половину дідового зошита, тому стоп! Потрібен терміновий, життєво необхідний тайм-аут, аби дах не зірвало. Питиму каву, думатиму про Блека. Він повернеться. Не сьогодні, бо в голові вибудувався настирний забобон: побачу Блека, коли закінчу друкувати працю нотаріуса Реформаторського. Не намацую жодного логічного пояснення, та впевнена: так і буде.

«Цілу ніч друкуватиму», — збуджуюся, вірю. Та спершу — тайм-аут. Кава? Так! Кава!

…Підхоплюю повідець, кричу Брукс:

— Гуляти!

Брукс веде мене не до каналу, тополь чи кущів. Прямісінько до під’їзду будинку старого нотаріуса Реформаторського. Не вередую, чимчикую слідом, наче сама тільки про діда і думала. Бачу на лаві неподалік під’їзду знайому постать, не даю дідові і рота