Ана-Марія Еріш - Серце вовка, Ана-Марія Еріш

Глава 13

Сьогодні нарешті в мене буде перше тренування з рукопашного бою. Прекрасно просто, адже стільки часу все відтягувалося. І займатися ми будемо не в секретній залі, а в іншому місці. Я була вся на нервах, а тому ще за десять хвилин до початку вже була у тренувальній залі.

Цікаво, хто ж буде моїм вчителем? Алекс казав, що це один з найкращих майстрів рукопашного бою в Академії Метаморфів. А я все губилася в здогадках. Хто ж це може бути? Та варто трохи зачекати, і все вже стане відомо. Однак я очікувала побачити будь-кого, але не його.

За три хвилини до початку тренування до зали увійшов Адам. І я дуже сподівалася, що він просто помилився дверима, а може має якісь плани. Та його хитра посмішка давала зрозуміти, що тут він не просто так. Невже це і є мій тренер?

Е ні, краще відмовитися, поки не пізно. Я точно не зможу з ним знайти спільну мову. А це дуже важливо для мого успіху. Хоча, якщо я все ж зроблю так, тоді  це означатиме, що Адам переміг в нашому негласному протистоянні.

Хлопець повільно підійшов до мене, нахабно посміхаючись. Хотілося б добряче вдарити його, проте він же був більш досвідченим. Може він і справді зможе навчити мене чомусь цікавому. А якщо ні — то просто пожаліюся Алексу. І тоді вже я не буду винною.

- Так значить ти вирішила навчитися битися? - посміхнувся він.

- Вирішила змістити тебе з місця найкращого студента факультету, - я бачила, що вираз обличчя Адама змінився. – Тому можеш вже починати боятись.

- Тобі не вистачить і життя, аби це зробити, - не залишився в боргу він. - Я намагався бути добрим до тебе, адже це все не для тебе. Навіть дав час передумати стосовно тренувань. Та ти обрала інший шлях.

- Гляньте який благородний, - фиркнула я. - Може краще будеш вчити мене битися?

- Я тут лише тому, що попросив твій брат. А з деканом факультету не хочеться псувати стосунки. Тому так, будемо вчитися, - фиркнув хлопець.

Але ця його посмішка не віщувала нічого хорошого. Може то варто вже почати боятися за своє життя? Та ні, він мені точно не зашкодить. Особливо тепер, коли я маю силу останнього водного дракона.

Добре, тоді я маю тренуватися так, аби в нього не було жодного приводу насміхатися наді мною. Все ж, в мене вже є певні навички в боях зі зброєю завдяки Алексу. Вже має бути легше.

Однак, як виявилося, це мені зовсім не допомогло, і я постійно опинялася на підлозі. Мені не вдалося відбити жодного удару, хоча він справді намагався мені все пояснювати та показувати.

На мій подив, Адам був доволі терплячим вчителем. Але я бачила, що йому це дається доволі важко. Що ж, виявляється, в рукопашному бої я все ще бездарна. Та я дуже добре пам'ятаю, що каталізатором моїх здібностей стає роздратування та злість. Мене виводило власне безсилля, проте я нічого не могла зробити.

І от, в черговий раз, я лежу на підлозі, адже пропустила удар. Вже все тіло болить від падінь, але якась гордість не давала мені попросити про завершення тренування. Адам подав мені руку, та я не прийняла її, піднявшись самостійно. Хлопець ж дивився на мене з насмішкою.

- Жалюгідне видовище. Навіть зі зв'язками родини як можна було прийняти тебе на бойовий факультет? - не розумів він. - Ти ж абсолютно бездарна. Ще й дракон обрав тебе.

Я відчувала, що починала закипати від злості. І добре, що дракон вогню обрав не мене, інакше я зараз би спалила всю Академію. Однак був варіант, що я можу її затопити чи зробити ще щось гірше. Все-таки, я ще до кінця не знаю своїх можливостей. Хто його знає що могло би статись.

Та у вухах стояв шум, а очі вже закривав червоний туман. Ще трішки, і я просто зірвуся. Проте я пам'ятала слова Алекса про те, що мені потрібно навчитися себе контролювати. Зараз це не дуже допомагало, та Адам, здається, цього навіть не помічав. Сподіваюся, в нього вистачить розуму зараз закрити рота. Що ж, я помилилася.

- Знаєш, я бачив стільки по-справжньому гідних метаморфів. Але чомусь силу отримала ти. Спочатку я думав, що це якийсь жарт, - він склав руки на грудях. - Та тепер розумію, що це помилка. Те, що ти тут — одна суцільна помилка.

Договорити він не встиг, адже злість повністю взяла контроль наді мною. Я відчувала, як якась досі невідома сила прокидається в мені, і я вже навіть не контролювала своє тіло.

Різко піднявши руку, я вдарила його в обличчя, від чого Адам похитнувся. Може, якби він очікував удару від мене, то встиг би захиститися. Та запал ще не закінчився, а з’являвся з новою силою. Його підживлювала моя злість.

Тому я нанесла ще один удар, який він з легкістю відбив. Один за одним вони не досягали мети, проте я продовжувала бити. Мені треба було кудись виплеснути це все, а Адам лише мовчки спостерігав за цим. На мить я побачила щось подібне до страху в його очах. Мене боїться найкращий студент факультету? Ні, напевно здалося.

Та все ж я втомилася, і поступово злість почала зникати, залишаючи лише апатію. Хлопець теж важко дихав. Думаю, він і сам не очікував від мене такого. Що ж, виявляється я ще можу дивувати.

- На сьогодні все, ти можеш бути вільною, - сказав він.

Я не довіряла своєму голосу, тому лише кивнула. Поступово став приходити страх, адже я такого точно не очікувала від себе. Кожен раз, коли я дуже сильно злюся, стається непередбачуване.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍