Дмитро Терко - ПаралелІ, Дмитро Терко

1963-2008. Конкур і груші

Прочитав якось онуці уривок з новели. Питає, а як це писати таке? Кажу що не важко, воно якось само на ум спадає. Це ж не роман, не п’єса. Я б таке навряд чи посилив. А так ... Сьогодні обрізав грушу. Орудую секатором, та пригадую коли і що було. Промовляю про себе фабулу, діалоги. Ці ж спогади справжні. От тільки не треба їх оповідати наче автобіографію при прийомі на роботу. Не зайвим буде злегка щось і дофантазувати. Адже все — заради розваги. Ось, приміром, послухай історію.

Сталося це на початку літа. Мій тато мав відвезти мене до маминої роботи (поліклініки) аби там вона завела мене до стоматолога. Та все не так сталося як гадалося.

Поки ще був якийсь час, я вибіг у двір. Бачу, а там на дитячому майданчику з’явилася свіжа куча піску й всі наші хлопці обліпили її, ліплять з піску мости, трамбують «дороги», подіставали улюблені машинки і вже накатують колії. Усе це супроводжується вигуками і «триньканням», яким губами кожен імітує звук двигуна. Да! Треба якось і мені долучатись до цього. Ще є вільне місце. Хутчіш, думаю. От тільки за машинкою до дому не піду - тато може не дозволити, скаже що заплямую свій нарядний одяг. Та у мене в кишені від мами п’ятнадцять копійок на «крем брюлє» (було таке морозиво). Зараз зганяю до кіоску за домом - куплю вантажівочку «ЗіС» - в самий раз.

Підбігаю, а кіоскер зачиняє віконце. Я до нього. Так і так кажу, продайте машинку. Ні, хлопчик, в мене обідня перерва, відповідає. Он на тому боці, в «Культтоварах» є. Йди туди. У них обід о другій. Спієш.

Щоб дістатися того магазину треба було зробити чималий гак, так метрів чотириста. Хто ж на таке піде?! Швидше буде навпростець. Правда, шосе біля нас було широченьким, розділене навпіл неширокою смугою насаджень і штахетником. Народ долав перепони без сумніву та остраху де і коли йому було треба. Закінчувалось це раз у два-три роки для когось дуже сумно. Та то ж з кимось, а з тобою це не уявимо!

Підходжу до краю тротуару. Дивлюсь вліво. Метрів за десять припарковано вантажівку. Шофер відсутній. Приготувався, «взяв високий старт». Зараз буде як під час конкуру на іподромі: пробігу й зі скоку переплигну за мить! Ще раз повертаю голову вліво, бачу «легковушку» що оминає ту вантажівку. Перечікую її і бігом.

Далі усе, як у «прискореній кінозйомці». Вже заніс ногу над бордюрним комнем перед штахетиком, краєм ока уловлюю якусь червону пляму й чую противне таке протяжне «бібікання».

Худенький, легенький і у стрибку. «М’ячик». Підхоплює його нещадно гальмуюча «Ява» з двома «пекельними вершниками» у касках, подібні персонажам Ніколаса Кейджа. «М’ячик» майже не відчуває «поцілунку» мотоцикла, просто котиться, здається метрів шість-сім, по гарячому асфальту. Потім самостійно підводиться та замість широкої посмішки й уклону публіці - сльози та плач.

Якісь перехожі і водій «Яви» підбігають до мене. Пробують заспокоїти. Обмінюються декількома репліками. Хтось дорікає водію за надшвидку їзду. Він виправдовується тим, що поспішає на літак і миттєво загальмував. Якісь жінка і чоловік мерщій відводять мене до нашої аптеки. Завідувач - добрий знайомий татуся, знає мене. Телефонує татку. Тим часом мене оглядають провізори. Переломів і забоїв немає, тільки значні садна на ліктях і колінах. Печуть нестерпно. Промивають і чимось присипають. Накладають легкі пов’язки й повертають «м’яча» татусеві, який щойно прибіг.

Вертаємось додому. Домовляємося, що мамі скажемо буцім-то я впав з дерева (було біля нашого двору багато таких, фруктових) - заліз за «дичками» і злетів.

Виходимо, «ловимо» таксі, приїжджаємо до маминої поліклініки. Входжу до кабінету, зустрічає, оглядає, починає голосити. Мабуть досить звучно, бо враз відчиняються двері і на порозі - головна лікар (почула щось через стіну).

Значуща була жінка, сувора але справедлива, не позбавлена співчуття до людей, з владним рокітливим голосом фронтовички.

Мама ніяковіє, пояснює їй що сталося. Вона бере мене за плече, повертає туди-сюди, піднімає і згинає по черзі кожну мою руку, наказує щоб присів. Розумію — це огляд. Кидає коротко, дивлячись на маму, «Загоїться раніше ніж до одруження», а мені: «Так ти, значить захотів грушок?». Я червонію і ніяковію. Вона ж знову до мами, називаючи її лише на ім’я: «Дивись, як підріс. Треба тобі премію виписати, що б дитині могла грушок купити!» Всі сміються. Татко гучніше за всіх. Я — ні, бо садна все печуть.

На останок зробили чергове щеплення від правця. Тиждень після цього уколу не те що «літати» ходити було важко - позводило ікри ніг. Рухався наче той Голем.

Історія ця через місяць мала невеличке продовження - нас запросили повісткою до слідчого. Водій, хоча невідкладно і повідомив ДАІ про транспортну пригоду, але теж був винен в грубому порушені правил, оскільки вдався до потрійного обгону й залишив місце ДТП. Ми не висували йому претензій і справу закрили. Як тут не згадати про сучасні випадки коли навіть не подряпавши бампер, а просто через поштовх завданий іншою автівкою, пихатий водій влаштовує «драматичну» сцену з'ясування стосунків, нервуючи всіх довкола!

Наступного разу я зустрівся з тією головною лікаркою під час вшанування моєї матусі на банкеті, який їй влаштували з приводу п’ятдесятиріччя. Саме на вимогу тієї керівниці тато забрав мене на день з піонерського табору і привіз на торжество, щоб бачив, чого варта мама і як цінують її численні колеги.

Сплило багато часу. Вже не стало мого татка. Якось розігрітий святковим обідом, розкрив мамі таємницю тієї пригоди. Вона тільки з сумом подивилась на мене й кивнула.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍