Івлін Во - Жменя праху

Тоні доповіли про її приїзд, коли він сидів у кімнаті для курців; у бібліотеці тепер удень було незатишно, бо поряд у малій вітальні майстри з грюкотом обдирали ліплення зі стелі.

— Принцеса Абдул Акбар.

Він підвівся їй назустріч. В обличчя йому аж пахнуло мускусом.

— О містере Ласт,— вигукнула вона,— який у вас чарівний старовинний будинок.

— На жаль, його дуже перебудували,— відповів Тоні.

— Але сама атмосфера! Для мене це найбільше важить у будь-якому домі. Яка велич, який спокій! Ви, звичайно, вже давно звикли до цього. Та коли наберешся стільки лиха, як я, починаєш цінувати такі речі.

Тоні сказав:

— На жаль, Бренди ще нема. Вона приїде машиною з леді Кокперс.

— Бренда мені така щира подруга.— Принцеса скинула хутро, вмостилася на стільчику біля каміна й звела очі на Тоні.— Можна, я й капелюшок зніму?

— Можна, можна.

Вона кинула капелюшок на канапу і струснула волоссям — воно в неї було матово-чорне й кучеряве.

— Знаєте що, містере Ласт, я зватиму вас просто Тедді. Вам це не здасться зухвальством? А ви звіть мене Дженні. «Принцеса» надто офіційно, правда ж? І наводить на думку про лівреї з золотими галунами... Звичайно,— вела вона далі, простягаючи руку до вогню і схиляючись наперед, так що волосся впало їй на обличчя,— мого чоловіка в Марокко не називали принцом, він носив титул шейха, але для дружини шейха немає відповідного титулу, тож в Європі я називаюсь принцесою... Хоч насправді шейх — набагато вищий титул... Мій чоловік нащадок пророка. Вас цікавить Схід?

— Ні... так. Я хотів сказати, що я дуже мало знаю про Схід.

— А мене він так чарує. Ви повинні туди поїхати, Тедді. Я певна, вам сподобається на Сході. Я й Бренді казала.

— Мабуть, ви хочете подивитися вашу кімнату? — спитав Тоні.— Незабаром подадуть чай.

— Ні, я лишуся тут. Як гарно було б згорнутися клубочком біля каміна, і, якщо ви будете лагідні до мене, я муркотітиму, а якщо суворі — вдаватиму, що нічого не помічаю, як справжня кицька... Хочете, я замуркочу, Тедді?

— М-м... так... гуркочіть собі, будь ласка, якщо вам хочеться.

— Англійці такі тактовні й делікатні. Як чудово знову опинитися серед них... серед моїх співвітчизників. Іноді, коли я озираюся на своє життя, особливо в такі хвилини, як оце зараз, коли мене оточує чарівна англійська старовина й милі люди, моє минуле здається мені жахливим кошмаром... і тоді я згадую про мої шрами...

— Бренда каже, ви найняли квартиру в тому самому будинку, що й вона.

— Ви справжній англієць, Тедді: соромитесь говорити про особисте, інтимне... Щоб ви знали, саме цим ви мені й подобаєтесь. Мені таке любе все надійне, патріархальне, добре після... після всього, що я пережила.

— Ви теж вивчаєте економіку, як Бренда?

— Ні, а хіба Бренда вивчає економіку? Вона мені нічого не казала. Яка надзвичайна жінка! І де тільки в неї час береться?

— Ось нарешті чай,— мовив Тоні.— Сподіваюся, ви не відмовитеся від теплих булочок? Мало не всі наші гості додержуються дієти. А по-моєму, теплі булочки — одна з небагатьох речей, що завдяки їм можна терпіти англійську зиму.

— Булочки справді розкіш,— відказала Дженнї.

Вона їла усмак і раз у раз облизувала з губів налиплі крихти та розтоплене масло. Тоні впало в око, що крапелька масла скотилась їй на підборіддя і блищить там, а вона й не помітила того. І він зітхнув з полегкістю, коли привели Джона Ендрю.

— Іди сюди, я тебе познайомлю з принцесою Абдул Акбар.

Джон Ендрю ще зроду не бачив живої принцеси; він заворожено втупив у Дженні очі.

— Ти мене поцілуєш?

Він підійшов, і вона поцілувала його в губи.

— Ой! — вискнув він, відсахнувшись і стираючи помаду.— Як гарно пахне!

— Це остання ниточка, що зв’язує мене зі Сходом,— сказала Дженні.

— У вас на бороді масло.

Вона засміялась і потяглась рукою по сумочку.

— Справді... Тедді, чого ж ви мені не сказали!

— А чому ви називаєте тата Тедді?

— Бо я сподіваюся, що ми з ним станемо добрими друзями.

— Чудна яка причина.

Джон пробув біля них із годину і весь цей час зачаровано стежив очима за Дженні.

— А корона у вас є? — допитувався він.— А як ви навчились говорити по-нашому? А з чого оцей великий перстень? А він дорогий? А чого у вас нігті такі червоні? А ви вмієте їздити верхи?

Вона відповідала на всі питання — часом досить загадково й видимо зважаючи на Тоні. Дістала невеличку, дуже напахчену хусточку й показала монограму на ній.

— Оце моя єдина корона... тепер,— сказала вона. Тоді розповіла, які у неї були коні — вороні, лиснючі, з вигнутими шиями, срібні вудила в піні, на лобах султани з пір’я, збруя в срібних бляшках, малинові чапраки.— А в день народження шейха...

— А хто це — шейх?

— Один дуже вродливий і дуже лихий чоловік,— поважно сказала вона.— В день його народження вершники збирались на великому майдані — в пишних убраннях, у самоцвітах, в руках довгі шаблі, на конях гарні попони. Шейх тоді сидів на троні під великим червоним балдахіном.

— А що це — балдахін?

— Та ніби дах,— пояснила вона вже ледь дратливо й повела далі знову солодким голосом: — А вершники летіли чвалом через майдан, у хмарі пилюки, вимахуючи шаблями, просто до шейха. Всім аж дух перехоплювало, бо здавалося, що вони розтопчуть шейха, та за крок чи два, отак як ти від мене, вони на повному розгоні спиняли коней і зводили їх дибки — це вони вітали свого шейха.

— Хіба ж так можна! — вигукнув Джон.— Так їздити не годиться. Мені Бен казав.

— Таж вони найкращі вершники в світі. Це всі знають.

— Які там найкращі, коли вони так їздять! Це вже гірш нікуди. А вони тубільці?

— Так.

— А Бен каже, що тубільці не люди.

— Та то він, мабуть, про негрів. А наші — чисто семітського типу.

— А що це таке?

— Те саме, що євреї.

— А Бен каже, що євреї ще гірші від тубільців.

— Ох, який ти суворий до людей, хлопчику. Я теж колись була така. Але життя мене навчило, я стала поблажливіша.

— А Бен не став,—