Юрій Миколайович Щербак - Час великої гри. Фантоми 2079 року

Кость Гордієнко боровся до кінця, подумав Гайдук. Мені ж треба ще пройти свій шлях, виконати своє призначення. Я не мертвий. Я бачу далі цих молодих людей. Бо в мене інше бачення, інший досвід. Я поважаю силу і хочу цю силу будувати, щоб її поважали інші.

Тепер я знаю, що треба робити. І як. Я потрібен цьому нещасному місту, бо це моє місто, все моє життя і коріння тут. Я потрібен цим молодим людям, розгубленим від шаленої кількості й заплутаності проблем, що постали перед ними. І це їхнє засідання, на якому обговорювалося безліч питань — від очистки Києва від сміття до символів майбутньої держави, — свідчить про незнання членами ЦКР основних принципів управління катастрофами: визначення кількох — не більше п'яти — першочергових завдань–пріоритетів, концентрація зусиль на їх виконанні, чіткий розподіл функцій і надання широких повноважень керівникам численних бюро, сувора персональна відповідальність за свій напрямок. Складання короткострокових і довготермінових планів. Цим молодим людям навіть не спало на думку запросити інженерів і вчених — створити науково–технічні ради з низки пріоритетних проблем: енергопостачання, фінансова система, оборонна промисловість, зв'язок, медична допомога, харчування дітей… «Як я постарів за цей час, — гірко подумав Гайдук. — Мені здається, що я все знаю. Це — небезпечна ознака старості. Генерал Гайдук дасть свої мудрі рекомендації, що, як завжди, будуть спотворені їх поганим виконанням. А що дасть Києву отець Фавн? Думаючи про пріоритети, я забув про віру. Колись це звалося «моральний стан суспільства». На жаль, немає отця Івана. Але, певен, є інші священики, які не прийняли доктрини смертохристів і які зможуть об'єднати народ навколо Христа. Віра. Земля. Воля. Україна…»

З цими патетичними думками, ненавидячи себе за цю піднесену риторику (ще одна ознака старості) і за те, що біс честолюбства знову погнав його на чергову авантюру, пов'язавши з якимось самозванчим, міфічним ЦКР, Гайдук почав засинати, почуваючись украй знесиленим.

Його пробудив неголосний, але рішучий стукіт. Не розуміючи спросоння, хто він, де і чому опинився у цій злиденній кімнатці. Гайдук вимкнув світло і обережно прочинив двері, тримаючи в руці «Беретту».

Перед ним стояла Оля Гудима, в руках у неї був невеличкий коровай чорного хліба з п'ятьма тонкими запаленими свічками.

— Happy birthday to you, — усміхаючись, заспівала вона, входячи до кімнати й ставлячи коровай на стіл. З польової сумки дістала пляшку вина, пучок зеленої цибулі, шматок сала та дві скибки чорного хліба.

— Happy birthday, general Hajduk, Happy birthday to you! 3 днем народження, Ігорю Петровичу! Невже забули? Сьогодні — дванадцяте лютого. Вам стукнуло, вибачте, п'ятдесят два роки.

— Це правда? — тихо спитав він. — Який я старий… А звідки ви знаєте?

— З вашої біографічної довідки. Готувала до засідання… Ви що — не раді мені? — надула вона пухлі губки, пильно вдивляючись йому в очі.

Він нарешті вийшов зі стану остовпіння й заметушився:

— Що ви, що ви. Сідайте, я зараз все зроблю. Каву питимете? В мене є.

— Вип'ю. Але спочатку відкрийте вино.

— Немає чим, — винувато сказав він.

— Я так і знала, Ігорю Петровичу. Генерал, а основних видів зброї — штопора і ножа для консервів — не маєте. Погана у вас логістика. Сядьте, будь ласка. Ви іменинник. Я все зроблю.

Він згорбився за столом, думаючи, що ще не все пригадав після повернення до тями. Свого дня народження, наприклад.

— А де таку розкішну цибулю взяли? — спитав машинально.

— Китайці вирощують у теплицях.

Вона відкоркувала пляшку принесеним штопором, розлила вино до глиняних горняток для кави, покраяла хліб і сало, почистила й помила цибулю, поклавши ці скарби на єдину тарілку знайдену в кімнаті Гайдука. Всівшись за столом навпроти Гайдука, Оля подивилася на нього радісно, наче це було її свято. Гайдук пригадав день в Ірпені, коли він побачив уперше цю школярку–революціонерку у картатій міні–спідничці, і йому знову, як і тоді, здалося, що вона дивиться на нього, як на старого вчителя, від якого очікує чогось незвичного, а він не знає, що казати їй, що робити. Йому приємно, він зворушений, але цілком розгублений: простіше було б, якби він залишався отцем Фавном й прийняв її сповідь, дізнався б про її ніжні дівочі таємниці. Про саморобну ядерну бомбу наприклад, — це дуже цікаво. Чи ще існує? Про дії УРА по винищенню ворогів. Про її стосунки з Василем Волею чи капітаном Середою. Проте він мовчки дивився на п'ять свіччиних вогників, придушуючи в собі бажання схопити в обійми цю дівчину, яка принесла до його вбогої кімнати тремтливе, наче перший поцілунок, живе світло.

— Що ж ви, — перервала мовчання Оля. — Дмухніть… треба загасити.

Він дмухнув. Згасло лише три вогники. Вона засміялася:

— А якби стояло п'ятдесят дві свічки?

Потім турботливо поклала ліву долоню на його руку і спитала:

— Вам погано, Ігорю Петровичу? Що з вами? Це на вас так засідання подіяло?

— Все добре, — заспокоїв він її. — Просто не хочу, щоб усе моє попереднє життя згасло одразу.

І, різким подувом загасивши останні свічки, він підніс горнятко:

— Як добре, що ви прийшли…

— За вас, Ігорю Петровичу. З днем народження!

Руку вона не забрала. Точніше, він не відпустив її долоньку, тепло якої поступово входило в нього, знімаючи всі душевні болі.

«Життя не має ні минулого, ні майбутнього, — подумав він. — Тільки оця мить темряви, і вдихання запаху згаслих свічок, і тепло цієї дівчини».

Але примусив себе відпустити її долоню, роблячи останню спробу перервати цю мить наближення ще до того, як впадуть між ними всі табу, всі заборони, всі роки, всі бар'єри, всі умовності, всі відстані.

— Хто цей Чаленко? — спитав він, наче невдаха–автор, який з болем у серці перекреслює попередній, занадто романтичний, абсолютно нереальний сюжет і береться за нову нудну повість.

— Він — права рука Волі. Нічого без його дозволу не робить. Очолює відділ безпеки при голові ЦКР Ходять чутки, що він працював у ДерВарі й допомагав ЛУК. Будьте дуже обережні, Ігорю Петровичу. Тут повний бардак і гадючник. Всі хочуть бути гетьманами, бояться конкуренції. Вас дуже бояться.

— А де Індіра Голембієвська? Вона жива?

— Вони посварилися з Волею. Вона організує на Лівому березі КУІР — Київську українсько–індійську республіку.. Але що ми все про політику? Давайте вип'ємо.

— За мене вже пили. Тепер за