Володимир Лис - Стара холера

– Ну що ти, я не наполягаю…

– І за те велике вам мерсі… Вип’єш кави.

«А потім я вип’ю тебе, – подумала Ліза. – До краплини». Вона зробила жест – широкий, великодушний. Сама не знала, що він означає. Чи то запрошення до її оселі, чи запрошення до раю. Щось у ній самій затремтіло. Ну й сміхота… Чого він стоїть і тупцяє на місці, цей довготелесий бевзь?..

Розділ 12

Лізина двоюрідна бабуся Єва вернулася зі своїх дурних походеньок до того басурмана. Потурмака. І взагалі дикого чоловіка, що не став свійським, людськішим навіть на старість. І вже не стане. Їй було соромно, що вона начеб сама напросилася тому дідуганиськові. Вона, Красна Ружа! Даремно вона казала собі, що та Ружа давно вже обсипала пелюстки, загубила свою красу, яка так нікому й не дісталася. Хіба колючки лишилися, ще не всохли. Красна Ружа жила в ній усередині й досі не може всохнути.

Єва не звикла сидіти без діла. Та що б вона не робила – поралася в хаті, на городі, годувала курей, качок і свинку, потроху вишивала, долаючи тремтіння в пальцях, – думки, покружлявши десь там (бо ж проганяла), верталися назад. Навіть коли гладила свого рудого котика.

До дикого Адама верталися. І до Павлини.

Адам, Адамисько насміявся з неї. Бо нащо признався, що й не збирався до неї свататися? Помовчав би про те. Одне слово – дикий. Потурмак. Тихіський.

Павлина жила тилько в пам’яті й уже звідтам неї не прогнати. Доки ще пам’ять є. А Євина пам’ять нікуди не дівалася.

…Тоді, під час першого свого приїзду, Павлина призналася: – Я ж, Євцю, подумала, що Арсен мене просто пожалів. Ну, бачить: стара дівка, ні на що не здатна, вродою обділена. Дай, думає, пригрію. А потім за те прикро стало, що таки вибрав. Того й вернувся до тої Софійки-повійниці. І ніщо мене переконати не могло, що то не так. Любов мою було не загасити, то я втекла од неї. Прости, Євцю…

– За що? Я ж його обмовила. І тебе, як подумати, обмовила. Та й себе.

– Мовчи, Євцю

Єва й мовчала. А найбільше вмовкла її любов до Арсена. Назавше. Вона її втопила у своїй провині перед ним і перед сестрою. Любов померла на самотині.

Після того як Павлина поїхала, Єва сходила у Кутівці й узнала в Арсенових батьків теперішню його адресу – десь там на Півночі, в далекій Тюменській області. Написала про Павлинин приїзд, що знає, де сестра тепер. А головне, що в Арсена є син, син є в тебе, Арсене! На тебе схожий, ще й як! З сином в собі Павлина втікала.

Десь через місяць Арсен відповів, що він, звісно, радий за таку звістку. Радий направду і дякує. Тилько пізно вона прийшла. Бо ці п’ять уже й з гачком літ поволечки витікала його любов до Павлини, котра його покинула, наговору повірила. Як вода, нє, ніби кров з рани точилася. І вся виточилася. І вже не пече, а ниє хіба що. Тут він приклав до тої рани зілля, листок. Зустрів на теперішній своїй роботі жінку, кухарем робить у них, в управлінні, що нафту і газ шукає. У неї тоже життя не склалося: од чоловіка-п’янички, котрий смертним боєм неї лупив, на Північ утекла. Ну й зійшлися.

«Прости, Євцю, але мушу я з нею, з Любою свею, остатися, – писав Арсен. – Носить вона вже під серцем дитину мою. А про сина свего я не забуду. Чим зможу, допоможу. Прощай, Єво, хай і тобі щастя усміхнеться. З добрим привітом і подякою, Арсен».

Не всміхнулося Євине щастя. Сховалося в залізну скриню, яку Єва своїми ж руками, свею заздрістю, ревнощами й закувала. Часом Єві здається, що й досі чує його квиління. Відчини, Єво, випусти. Єва відчиняє ту скриню: йди вже, йди, он який великий і гарний світ. А Євине щастя, щістєчко, там на дні скрині тремтить, боїться вилазити.

Арсен так і не побачив свого сина. Через пару літ Віталія, Миколина жінка – вони збудували собі хату й жили окремо, двох дітей вже мали – вбігла до їхньої хати, припала до свекрухи:

– Мамо, мамочко, нема вже нашого Арсена. Ой, нема, матусю.

Виявилося, що Арсен загинув, коли нафтову вишку монтував. Зірвався з висоти, як упав, то ще пожив трохи, але врятувати не вдалося. У Єви все затерпло. Сиділа, чула Вітин плач і собі плакала. Тільки тихо-тихо. Потім відчула, що задихається. Не було чим дихати. Хтось чаду в хату напустив. То ж вона, Єва, на ту смерть Арсена послала. Підвелася, вибігла з хати й довго по вулиці летіла сама не своя, мов оглашенна.

Спинилася аж на другій вулиці. Стала простоволоса, дивилася й не впізнавала нічого довкола себе. Очі затягла пелена, сивий туман, щось шептали на вухо.

Почула далекий крик:

– Єво!

І зрозуміла, що то ж Арсен кличе зі своєї далини, такої далекої, що й не дістатися ніколи.

Єва затрусилася, стояла й тремтіла, і не знала, як їй до хати вернутися, де плакали Арсенова сестра і Євина мама. А вертатися треба було. І голос даленів з її ім’ям: «Є-во!»

А до хати заходила знову Віта, тепер з хлопчиком, котрого вела за руку.

– Єво, а вгадай, кого я тобі привела…

Єві й угадувати не тре’ було – Арсен. На неї знову, як і тоді, коли Павлина знайомила зі своїм сином, дивилися Арсенові очі. Пронизували душу й наче вбирали в себе. Геть усю, ці чисті, здивовані, зацікавлені, трохи налякані дитячі очі.

То був справді Арсенів син. І Віталія, тепер уже Віталія, сказала, як перед тим Павлина:

– Познайомся, Петрусю, це твоя тітка Єва. Правда ж гарна? Справжня Красна Ружа!

Малий простяг руку, глянув захоплено-оцінювально:

– Як вона Єва, то яка ж вона Ружа? Так не буває.

– Буває, – сказала Віталія.

– Ну й нехай, – згодився Арсенів син. – А я – Петрусь. Тільки мені кажуть, що у вас так комашок24 звуть. А я ж не комашка.

– Ти справжній Петрусь. Петро! Як апостол.

– А хто такий апостол?

– Я тобі розкажу, – пообіцяла Єва.

І розказала. З цим Арсеновим сином їй було легко спілкуватися. На відміну від вередливого, примхливого і жорстокого сина Павлини. Петрусь-Петро був справжнім чомучкою. За кілька днів здавався Єві вже її сином. Аж затерпла