Карлос Руїс Сафон - Гра янгола

на підлозі. Спочатку Крістіна читала вголос списані сторінки, а потім ми довго обговорювали їх. Мій перший наставник мав намір написати щось подібне до епічної саги, яка охоплювала б життя трьох поколінь барселонської династії, що не вельми відрізнялася від Відалів. Дія починалася за кілька років до промислової революції з прибуттям двох братів-сиріт у місто й розгорталася в стилі біблійної притчі про Каїна та Авеля. Один із братів незабаром став найбагатшим і наймогутнішим магнатом своєї доби, тоді як другий присвятив себе церкві та допомозі вбогим, трагічно закінчивши своє життя, – цей епізод нагадував трагічні пригоди священика й поета Жасінта Вердаґера[14]. Протягом життя брати зустрічалися, і бурхливі мелодрами, скандали, убивства, незаконні любовні інтриги, трагедії та інші перипетії подібного жанру проходили нескінченною галереєю на тлі народження сучасної метрополії та індустріального й фінансового світу. Сюжет роману переповідає онук одного з братів, який реконструює цю історію, спостерігаючи грандіозну пожежу в місті з одного з палаців готелю «Педральба» протягом Кривавого тижня 1909 року[15].

По-перше, мене здивувало, що сюжет роману був тим самим, який я накидав Відалеві кілька років тому, сподіваючись допомогти йому взятися нарешті за роман, що його він давно обіцяв почати писати. По-друге, він ніколи мені не казав ані про те, що вирішив використати його, ані про те, що змарнував на нього вже кілька років, і зовсім не тому, що не мав часу або можливостей як слід над ним попрацювати. По-третє, мене, можна сказати, приголомшив той факт, що роман у тому вигляді, у якому я з ним ознайомився, був цілковитим і грандіозним провалом: жоден елемент у ньому не працював – дивували своєю абсолютною неспроможністю і персонажі, і структура, і атмосфера, і драматизація; і навіть мова та стиль навіювали думку про натужні зусилля аматора, котрий міг похвалитися хіба тим, що має досить вільного часу.

– Ну як він тобі? – запитала Крістіна. – Гадаєш, його можна підправити?

Я вирішив не казати їй, що Відаль запозичив ідею свого сюжету в мене, і, намагаючись не ускладнювати справу, що й так була дуже складною, усміхнувся й кивнув головою.

– Над ним треба трохи попрацювати. Ото й усе.

Коли вже почало сутеніти, Крістіна сіла за машинку й удвох ми стали переписувати книжку Відаля – літеру за літерою, рядок за рядком, сцену за сценою.

Сюжет, який накрутив Відаль, був таким розмитим і банальним, що я вирішив відтворити той, який сам же вигадав, коли підказав йому ідею. Повільно ми почали повертати до життя персонажів, повністю змінюючи їхній внутрішній світ і переробляючи їх докорінно. Жодна сцена, жодна мить, жоден рядок і жодне слово не вижили в цьому процесі; проте мірою того, як ми просувалися вперед, мене опановувало відчуття, що ми рятуємо той роман, який Відаль носив у серці й хотів написати, але не знав як.

Крістіна розповідала мені, що іноді Відаль уже через кілька тижнів після того, як написав ту або ту сцену, перечитував її в передрукованому нею варіанті й дивувався з того, як добре вона написана й звідки в нього взявся талант, у який він уже перестав вірити. Крістіна боялася, щоб він не розгадав, що ми робимо, і казала мені, що нам слід триматися ближче до оригіналу.

– Ти почасти маєш рацію. Ніколи не варто недооцінювати самолюбство письменника, а надто письменника пересічного, – відповідав я.

– Мені не подобається, коли ти так говориш про Педро.

– Співчуваю. Мені також.

– Принаймні тобі б бодай трохи вповільнитися. Вигляд у тебе кепський. Тепер мене непокоїть уже не Педро, тепер я тривожуся за тебе.

– Сподіваюся, наші зусилля не будуть марними.

З плином часу я призвичаївся жити тільки для того, щоб утішатися хвилинами, протягом яких вона була поруч зі мною. Це не могло не позначитися на моїй власній роботі. Час для того, щоб працювати над «Містом проклятих», я брав там, де його в мене не було: на сон я тепер виділяв лише три години на добу й мусив іще більше його скоротити, щоб мати змогу виконувати умови свого контракту. Баридо й Есковільяс мали за правило не читати жодної книжки ні з тих, які вони самі публікували, ні з тих, що їх публікували конкуренти, але Отрута їх читала й незабаром почала підозрювати, що зі мною діється щось дивне.

– Це вже не ти, – іноді казала мені вона.

– Звісно, не я, люба Ермініє. Це Іґнатіус Б. Самсон.

Я розумів, на який ризик наражаюся, але мені було байдуже. Мені було байдуже, що я щодня прокидався вкритий потом і що серце в мене стугоніло, як несамовите, ніби хотіло проломитися крізь ребра. Я готовий був платити таку ціну й навіть вищу, аби тільки не відмовитися від спілкування, неквапного й таємного, що просто не могло не перетворювати нас на спільників. Я чудово розумів, що Крістіна все бачила в моїх очах, коли приходила в мій дім, і при цьому знала, що ніколи не відповість на мої почуття. Наші стосунки ні в чому не мали ані майбутнього, ані великих надій, і нам обом це було відомо.

Іноді, стомлені від спроб утримати на поверхні цей корабель, що протікав у всіх своїх частинах, ми відривалися від рукопису Відаля й наважувалися поговорити про щось, але тільки не про ті почуття, стільки часу приховувані, що вони починали спалювати мені мозок. Іноді я набирався духу й брав її руку. Вона дозволяла мені так робити, але я знав: це їй не подобається, вона відчувала – ми робимо щось недобре, і таким чином обов’язок вдячності, який прив’язував нас обох до Відаля, об’єднував нас і розлучав водночас. Якось пізно ввечері, коли вона вже наготувалася йти, я взяв її обличчя в долоні й спробував поцілувати. Вона завмерла нерухомо, і коли я побачив своє віддзеркалення в її погляді, то не наважився сказати нічого. Вона підвелася й пішла, не сказавши ні слова. Після того я не бачив її протягом двох тижнів, а коли вона повернулася, то примусила мене пообіцяти, що більше такого ніколи не станеться.

– Давиде, ти повинен зрозуміти, що коли ми закінчимо працювати над книжкою Педро, то не будемо зустрічатися, як зустрічаємося тепер.

– Чому?

– Ти знаєш чому.

Але Крістіна несхвально дивилася не лише на мої спроби домогтися її прихильності. Я почав підозрювати, що Відаль не збрехав, коли сказав мені, що їй не подобаються книжки, які я пишу для Баридо та Есковільяса, хоча сама вона про це й мовчала. Мені неважко було уявити собі, як вона