Володимир Костантінович Пузія - ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ, Володимир Костантінович Пузія

велика й м'ясиста, тільки замість лапок були в неї пухляві ручки, а замість голови — обличчя дорослого чоловіка, ще й із довгими рудими вусами.　

Сказала Уляна:　

— Це теж… ціна? А що станеться з душею потім, у кінці? Похитав Перевізник головою, сказав:　

— Це — велика таємниця, й жоден Міцний не знає її, байдуже, що вміють вони порядкувати душами тут, по цей бік завіси. А вони — вміють, і роблять це охоче, бо поки душі не пішли за завісу, Міцні мають над ними владу. І отримують владу теж, саме завдяки душам. Хтось один не дає тим душам до кінця розівтілитись, робить собі військо з неспочилих мерців. Інша мститься їм за власні вчинки, про які воліла б забути.　

— А ти? — хрипким голосом спитала Уляна.　

Перевізник на це тільки махнув рукою:　

— Досить пустих балачок. Час спливає, а попереду ще багато роботи. Несіть меч — і почнемо.　

Та Ярий, хоч витягнув Крика з мішка, не квапився передавати його Перевізнику.　

— Спершу, — попросив, — чи не міг би ти подбати про Улянин голос?　

Знизав плечима Перевізник:　

— Як скажеш. Ставай-но сюди, бери міх і роздмухуй вогонь. А ти, люба, — отут, спиною до ковадла. Знаєш хоч якусь колискову? То заспівай.　

Знітилася Уляна:　

— Знаю кілька місцевих, чула, поки мандрувала з караванами, як співали їх молодиці своїм немовлятам. Але ж мені кому співати? Може, згадати краще сагу якусь — про Бджолиного вовка чи про Битву за перстень?　

Глянув на неї Перевізник, усміхнувся:　

— А ти уяви, що співаєш своїй дитині. І пам'ятай: що б не сталося — не мовчи й не озирайся!　

Потім узяв він обіруч молот і став по той бік ковадла.　

Прокашлялася Уляна, заспівала:　

— Ой спи, дитя, без сповиття,

Поки мати з поля прийде

Та принесе три квіточки.　

Одна буде дрімливая,

Друга буде сонливая,

Третя буде щасливая.

Голос її був хрипкий, невпевнений, і спершу стояла вона, опустивши руки, наче неживі. Та на другому рядку змахнула правицею, на третьому — й лівицею, неначе допомагала собі випускати ті слова на волю, — і тоді вдарив Перевізник молотом по ковадлу, аж луна прокотилася гаєм.　

Бачив Ярий, що ледь не сіпнулася вона, тільки в останню мить стрималась.　

Гукнув Перевізник:　

— Добре, мила! Так і стій, ані руш! І згадуй, згадуй про своє дитинство. Про всі жалі, всі образи. Про сказане і подумане, почуте й невимовлене, і про найзаповітніші мрії, і про страхіття, що відтоді йдуть за тобою, наче хорти назирці. Згадуй — і співай.　

Не обертаючись, кивнула Уляна й співала далі:　

— Ой, щоб спало, щастя мало,

Та щоб росло, не боліло,

На серденько не скорбіло.

Зненацька закашлялася вона, вхопила ротом повітря — а Перевізник знай гатив молотом, і побачив Ярий — на ковадлі лишається гнучка, звивиста тінь, наче від великої гусениці. Кожен удар робив її зримішою, оприявлював, витягав з небуття. І нищив.　

А Уляна співала, заходилася кашлем і знову співала — і от поряд з першою тінню з'явилася й друга, потім третя, четверта…　

— Ой рісточки у кісточки,

Здоров'ячко на серденько,

Добрий розум в головоньку,

Сонки-дрімки у віченька,

А в роточок говорушки,

А в ніженьки ходусеньки,

А в рученьки ладусеньки.　

Бив молот, і сполохано стрибали пташки у клітках, і гойдав верхівки дерев вітер, дедалі сильніший, лютіший. І здалося Ярому, що це він сам міхом роздмухує той вітер, дражнить і злостить.　

Коли ж раптом усе скінчилося. Перестав бити молотом Перевізник, і хоч бриніли в повітрі останні звуки колискової, пташки вже не метушилися у клітках. Тільки вітер шаленів над островом, гнав хмари, намагався заліпити ними повний місяць.　

Уляна стояла, тримаючись обома руками за горло й не вірячи у те, що сталося.　

А Перевізник нахилився до горна і підхопив двома пальцями личинку хруща — ту, що з вусатим обличчям і шістьма пухлявими ручками. Поки лежала в горні, змаліла вона, а в руці Перевізника перетворилася на золотисту зернину.　

Підніс він її до однієї з кліток.　

Сорока, що сиділа там, схилил голову набік, а потім узяла й дзьобнула ту зернину.　

Сказав Перевізник Уляні, відкриваючи клітку:　

— Питала ти, що я зазвичай роблю з душами. То, власне, оце: я їх відпускаю. Одна притичина: хрущі, на яких перетворилися вони у засвіті Брамниці, далеко не злетять, тож по той бік завіси ніколи їм не втрапити. Самим — ніколи. А от пташка туди напевно долетить.　

Підкинув він сороку високо в небо. Полинула вона вгору, здійнялася над верховіттям — навіть вітер не завадив, не збив її лет.　

А тоді гучно ляснув Перевізник у долоні в себе над головою, і примарилося Ярому, що сяйво зірок на небі стало яскравішим, злилося в одну світлу риску — і риска та розчахнулася, вдарило звідти світло — і сорока полетіла просто туди, у цю риску, в це світло. Полетіла так, наче то була її єдина, вимріяна мета, наче не було для неї іншої — і дороги іншої теж не було, тільки вгору, в самісіньке небо.　

А тоді довга, гостра стріла, вилетівши з хмар, пробила їй груди, а друга зараз відтяла голову.　

Розділ шістнадцятий,

в якому Перевізник

вітає гостей

Поки сорока падала, вітер над гаєм перетворився на ураган. Ураган цей закрутив тіло пташки, поніс понад хмари, а потім жбурнув у річку, тільки кола поверхнею розійшлися.　

Останні пір'їни ще лягали на воду, коли загуркотів, загарчав далекий грім. Зірки щезли за навалою хмар, і в хмарах тих помітив Ярий просвіти — наче сліди-ополонки, що, пробігаючи, лишала велетенська багатоніжка.　

Потім у щілині між хмарами промайнула тінь, за нею — друга, третя, четверта… Постаті в шоломах, па конях чи істотах, схожих на коней.　

Хмари тремтіли, вгиналися й дудніли, наче вогкі дошки під вагою тіл. І пливли до острова, повільно, але невідворотно.　

Сказав Перевізник:　

— Певно, згаяли ми більше часу, ніж я думав. Ходімо, подбаємо нарешті про меч.　

— А гості — що з ними? — спитала Уляна своїм новим, незвично чистим голосом.　

Перевізник на це тільки відмахнувся:　

— Хай поки самі себе розважають.　

А потім наказав Ярому:　

— Берися за міх.　

Сам він ухопив Крик за