Джон Максвелл Кутзеє - Безчестя

бігтиме за мною назирці, він приклеївся до мене. Ні, якщо й братися за роботу, то якусь непримітну, на кшталт рахівника, якщо вони ще існують, чи чергового на псарні.

— Але якщо ти хочеш зупинити плітки, хіба не варто тобі постояти за себе? Якщо ти втечеш, чутки лише помножаться.

У дитинстві Люсі була тихенькою і скромною; вона спостерігала за ним, але, наскільки йому відомо, ніколи не засуджувала. Тепер, коли їй за двадцять, вона почала віддалятися. Собаки, садівництво, книжки з астрології, асексуальне вбрання: в усьому цьому він вбачає заяви про незалежність, зважені й цілеспрямовані. А ще відмову від чоловіків. Вона будує власне життя. Виходить з його тіні. Господи! Він схвалює це!

— Гадаєш, саме це я зробив? — перепитує він. — Утік із місця злочину?

— Ну, ти усамітнився. Але яка різниця, з практичної точки зору?

— Ти не зрозуміла основного, дорогенька. Ти хочеш, аби я довів свою правоту, але її більше неможливо довести, basta[49]. Не в наш час. Якщо я спробую, мене не почують.

— Неправда. Навіть якщо ти дійсно, як сам кажеш, — моральний динозавр; буде цікаво послухати, як розмовляє динозавр. Навіть мені цікаво. Що там у тебе за справа? Розповідай-но.

Він вагається. Чи справді вона хоче, аби він виклав більше інтимних подробиць.

— Моя справа ґрунтується на праві на бажання, — починає він, — на божестві, котре змушує тріпотіти навіть найменшу пташину.

Він бачить себе у квартирі дівчини, у її спальні, надворі періщить дощ, від обігрівача в кутку пахне гасом; він уклякнув над нею, зриває її одяг, а руки дівчини висять, мов у мерця. «Я був служителем Ероса», — ось що він хоче сказати, та чи вистачить йому нахабства? «Це бог направляв мене». Яке марнославство! Хоча й не брехня, не зовсім. У всій цій огидній історії було щось родюче, щось, що дає життя квітам. Якби він знав, що має так мало часу!

Він знову намагається почати, цього разу значно повільніше:

— Коли ти була маленькою, ми жили в Кенілворті, а наші сусіди тримали собаку — золотистого ретривера. Не знаю, чи пам’ятаєш ти.

— Невиразно.

— Це був самець. Щойно десь поблизу з’являлася сучка, він збуджувався й ставав некерованим, тож господарі били його з регулярністю Павлова. Це тривало, допоки бідолашний пес уже й не знав, що робити. Унюхавши самичку, він починав гасати садком, притиснувши вуха, підібгавши хвоста, скавчати й намагатися заховатися. — Він змовкає.

— Не розумію, — зізнається Люсі. Та й справді, у чому суть?

— У цьому видовищі було щось настільки ганебне, що я впадав у відчай. Мені здається, що можна покарати собаку за якусь провину на кшталт погризеного капця. І собака погодиться зі справедливістю цього покарання: ти гризеш — тебе б’ють. Але бажання — зовсім інша справа. Жодна тварина не погодиться зі справедливістю покарання за те, що керувалася інстинктами.

— Тож слід дозволити чоловікам керуватися своїми неприборканими інстинктами? Мораль у цьому?

— Ні, мораль не в цьому. У кенілвортському видовищі ганебним було те, що бідолашний пес почав ненавидіти власну природу. Його більше не потрібно було бити. Він готовий був сам себе покарати. І ось тоді вже краще було застрелити його.

— Або відрізати дещо.

— Можливо. Але, гадаю, у глибині душі він віддав би перевагу пострілу. Він міг обрати його з-поміж запропонованих варіантів: з одного боку — заперечити власну природу, з іншого — провести решту життя, тиняючись по вітальні, зітхаючи, нюхаючи кішку й гладшаючи.

— Девіде, ти завжди так почувався?

— Ні, не завжди. Часом я відчував протилежне. Бажання — це тягар, без якого ми могли б обійтися.

— Мушу зізнатися, — каже Люсі, — що я сама схиляюся до цієї точки зору. — Він чекає, що вона продовжить, але донька зупиняється. — Хай там як, — озивається врешті вона, — повертаючись до нашої теми: тебе благополучно вигнали. Твої колеги знову можуть спокійно зітхнути, поки цап- відбувайло блукає десь у дикій місцевості.

Це твердження? Чи запитання? Чи справді вона вірить, що він лише цап-відбувайло?

— Не думаю, що цап-відбувайло — вдала характеристика, — обережно каже він. — Цап-відбувайло мав практичну цінність, коли за ним стояла міць побожності. Можна було навантажити всі гріхи міста цапові на спину та вигнати його — і ось місто вже чисте. Це спрацьовувало, тому що всі, включно з богами, розуміли значення ритуалів. А потім боги померли, і раптово виявилося, що тепер доведеться очищати місто без божественної допомоги. Замість символів вдаватися до справжніх дій. І тоді народився цензор[50], у римському розумінні слова. Пильність стала гаслом: усі пильнували за всіма. Очищення змінилося зачисткою.

Він знову захопився й читає лекцію.

— Хай там як, — підсумовує, — що, як виявилося, я роблю в дикій місцевості, попрощавшись із містом? Лікую собак. Вдаю з себе незамінного помічника жінки, котра спеціалізується на стерилізації та евтаназії.

Люсі сміється.

— Бев? Ти вважаєш її частиною механізму репресій? Бев відчуває до тебе побожний страх! Ти професор. Вона ніколи раніше не зустрічала старомодного професора. Вона боїться зробити у твоїй присутності граматичну помилку.

Дорогою до них наближаються троє чоловіків, чи двоє чоловіків і хлопець. Вони йдуть швидко, розгонистою ходою сільських мешканців. Пес, якого веде Люсі, сповільнюється й настовбурчує шерсть.

— Нам варто нервувати? — бурмоче він.

— Не знаю.

Вона вкорочує доберманів повідець. Чоловіки наближаються до них. Кивок, привітання, і проходять повз.

— Хто це такі? — питає він.

— В очі їх ніколи не бачила.

Вони доходять до межі насаджень і повертають назад. Незнайомців більше не видно.

Наближаючись до будинку, вони чують, як нестямно хвилюються в клітках пси. Люсі пришвидшує крок.

Усі троє стоять там і дивляться на них. Чоловіки залишаються осторонь, а юнак підійшов до клітки, шипить на собак і рвучко загрозливо розмахує руками. Пси скаженіють, гавкають і клацають зубами. Доберман Люсі намагається вирватися. Навіть стара бульдожиха, яку він уже, схоже, вважає своєю, тихенько гарчить.

— Петрусе! — гукає Люсі. Але його ніде не видно. — Відійдіть від собак! — кричить вона. — Hamba![51] — Хлопець неспішно відходить і приєднується до своїх товаришів. У нього пласке невиразне обличчя й поросячі очиці; він у квітчастій сорочці, мішкуватих штанях і невеликому жовтому солом’яному брилику. Обидва його супутники в комбінезонах. Той із них, що вищий зростом, привабливий, вражаюче привабливий — високе чоло, наче виліплені вилиці, широкі опуклі ніздрі.

Коли Люсі наближається, собаки заспокоюються. Вона відчиняє третю клітку й запускає їх досередини. «Хоробрий жест, — думає він собі, — але чи мудрий?»

Він звертається до чоловіків:

— Чого вам треба?

Озивається молодий:

— Нам треба подзвонити.

— Навіщо вам треба подзвонити?

— З