Джон Максвелл Кутзеє - Безчестя

Бев Шоу проводить йому екскурсію подвір’ям. У пташиній клітці лише один мешканець — молодий орлан-крикун зі зламаним крилом. Інші тварини на подвір’ї — собаки: не гарно підстрижені чистокровні тварини Люсі, а ватага кощавих дворняг, котрі щільно набилися у два вольєри і гавкають там, дзявкотять, скавчать та збуджено стрибають.

Він допомагає їй насипати сухого корму й налити воду в корита. Вони спустошують два десятикілограмових мішки.

— Як ви платите за все це? — цікавиться він.

— Купуємо гуртом. Збираємо гроші. Отримуємо дотації. Безкоштовно каструємо тварин і отримуємо за це субсидію.

— А хто займається кастрацією?

— Доктор Остуізен, наш ветеринар. Але він приїжджає лише раз на тиждень пообіді.

Він дивиться, як собаки їдять. Дивно, але вони майже не б’ються. Дрібні та слабкі тримаються позаду, примирившись із долею і чекаючи на свою чергу.

— Біда в тому, що їх просто забагато, — каже Бев Шоу. — Вони цього, звичайно, не розуміють, а ми не можемо знайти спосіб пояснити. Забагато за нашими мірками, а не за їхніми. Якщо їм дозволити, вони лише плодитимуться, поки не заполонять цілу землю. Вони не думають, що мати багато нащадків — погана ідея. Чим їх більше, тим веселіше. Те саме з котами.

— І пацюками.

— І пацюками. До речі, згадала: як повернетеся додому, перевірте, чи не нахапали бліх.

Один із псів наївся так, що очі сяють від задоволення, і тепер обнюхує крізь сітку його пальці та облизує їх.

— Вони справжні егалітаристи[48], чи не так? — зауважує він. — Жодних класів. Жоден не вважає себе занадто високопоставленим і могутнім, аби понюхати в іншого під хвостом. — Він присідає навпочіпки, дозволяючи собаці обнюхати своє обличчя, вдихнути своє дихання. Тварина видається йому розумною на вигляд, хоча, можливо, це не має нічого спільного з розумом. — Вони всі помруть?

— Ті, котрих ніхто не хоче забрати. Нам доведеться усипити їх.

— А займаєтеся цим ви.

— Так.

— І не заперечуєте проти такої роботи?

— Заперечую. Ще й як. Але я б не хотіла, щоб замість мене це робив хтось, кому байдуже. А як щодо вас?

Він мовчить, а потім озивається:

— Ви знаєте, чому моя дочка відправила мене до вас?

— Вона сказала, що ви вскочили в халепу.

— Не просто в халепу. Гадаю, це можна назвати безчестям. — Він пильно дивиться на жінку. Схоже, вона почувається незручно; але, можливо, це лише вигадки його уяви.

— Тепер, дізнавшись про це, ви й досі потребуєте моєї допомоги? — цікавиться він.

— Якщо ви готові… — Вона розводить руки, стискає їх і знову розводить. Не може знайти слів, а він не поспішає допомогти їй.

Раніше він залишався в доньки лише на короткий час. А тепер ділить із нею її дім та її життя. Йому потрібно пильнувати, щоб старі звички не просочилися назад, батьківські звички: міняти в підставці туалетний папір, вимикати світло, зганяти з канапи кота. «Готуйся до старості, — умовляє він себе. — Тренуйся відповідати їй. Готуйся до будинку для літніх людей».

Він удає, що стомився, і після вечері ховається у своїй кімнаті, куди ледь чутно долинають звуки, які свідчать про те, що Люсі живе своїм життям: висуваються і засуваються шухляди, галасує радіо, донька приглушено розмовляє по телефону. Може, вона телефонує до Йоганнесбурґа й розмовляє з Гелен? Чи не через його присутність їм доводиться перебувати в розлуці? Чи наважилися б вони лягти разом у ліжко, поки він залишається в будинку? А якби ліжко заскрипіло вночі, чи стурбувало би це їх? Стурбувало би настільки, щоб зупинитися? А зрештою, що він знає про те, чим займаються жінки одна з одною. Може, їм не потрібно, аби ліжка скрипіли. Та й що він взагалі знає про цих двох жінок, Люсі та Гелен. Можливо, вони просто сплять разом, як діти, обійнявшись, торкаючись, хихочучи, знову переживаючи дитячі роки — сестрички, а не коханки. Вони ділять ліжко, ділять ванну, печуть імбирні пряники, міряють одяг одна одної. Сапфічне кохання: гарне виправдання зайвої ваги.

Правда в тому, що йому не подобається думати, що його донька звивається в пристрасних судомах разом з іншою жінкою, до того ж непоказною. Утім, чи почувався б він щасливіше, якби її коханцем був чоловік? Чого він насправді хоче для Люсі? Не того, аби вона назавжди залишалася дитиною, назавжди невинною, назавжди його — зовсім ні. Але він батько, така його доля, а батьки, старішаючи, міцніше й міцніше — і тут нічим не зарадиш — прив’язуються до своїх доньок. Вона стане його другим вічним блаженством, нареченою його відродженої юності. Не дивно, що в казках королеви намагаються зацькувати собаками своїх доньок до смерті.

Він зітхає. Бідолашна Люсі! Бідолашні доньки! Що за прикра доля, що за тягар доводиться їм нести! Та й сини: їм теж, мабуть, вистачає страждань; та про це він знає менше.

Він мріяв би заснути, але змерз, і спати не хочеться анітрохи.

Він устає, натягає на плечі піджак і повертається до ліжка. Читає Байронові листи, датовані 1820-м роком. Товстий і вже підстаркуватий у свої тридцять два Байрон живе із родиною Ґуіччіолі в Равенні: з Терезою, своєю самовдоволеною коротконогою коханкою, та її вкрадливим недоброзичливим чоловіком. Літня спека, пообідні чаювання, провінційні плітки, ледве приховані позіхання. «Жінки сидять по колу, чоловіки грають у смертельно марудний фараон, — пише Байрон. Перелюб знову відкриває йому шлюбну нудьгу. — Я завжди вважав тридцятиліття перешкодою для будь-якої справжньої чи шаленої насолоди пристрастю».

Знову зітхає. Яке коротке літо перед настанням осені, а потім зими! Минає північ, а він продовжує читати, заснути так і не вдається.

Одинадцять

Сьогодні середа. Він встає рано, але Люсі все ж випередила його. Він знаходить її на загаті — донька спостерігає за дикими гусьми.

— Хіба вони не чарівні? — озивається вона. — Повертаються щороку. Трійко тих самих птахів. Я відчуваю, як мені пощастило, що вони навідуються до мене. Що вони обрали мене.

«Трійко». Це могло б стати чимось на зразок рішення. Він, Люсі та Мелані. Або він, Мелані та Сорайя.

Вони разом снідають, а потім виводять двох доберманів на прогулянку.

— Як гадаєш, ти зміг би жити тут, у цій частині світу? — ні сіло ні впало запитує Люсі.

— Чому питаєш? Тобі потрібен новий собачник?

— Ні, про це я не думала. Але ти напевно міг би знайти роботу в університеті Родса — ти ж, мабуть, маєш там знайомих — або в Порт-Елізабет.

— Я так, Люсі, не думаю. Я вже не ходовий товар. Скандал