Джон Максвелл Кутзеє - Безчестя

його сестрою, — він невизначено махає позад себе, — стався нещасний випадок.

— Нещасний випадок?

— Так, їй дуже погано.

— А що сталося?

— Дитина.

— Його сестра народжує дитину?

— Так.

— А ви звідки?

— З Еразмускрааля.

Вони перезираються з Люсі. Еразмускрааль — селище в лісовій глушині, без електрики й телефонів. Їхня історія схожа на правду.

— Чому ви не зателефонували з лісництва?

— Там нікого немає.

— Стій тут, — бурмоче йому Люсі, а потім звертається до хлопця: — Хто хоче зателефонувати?

Він указує на високого привабливого чоловіка.

— Заходьте, — каже Люсі.

Вона відчиняє задні двері й зникає в будинку. Високий чоловік іде за нею. За якусь мить другий чоловік протискається повз нього й теж заходить усередину.

Він одразу розуміє, що щось не так.

— Люсі, виходь сюди! — гукає він, вагаючись якусь мить, чи піти за нею, чи залишитися тут і не зводити очей з юнака.

У будинку тиша.

— Люсі! — знову гукає він і вже збирається зайти, коли клацає, зачиняючись, засув на дверях. — Петрусе! — кричить він на повен голос.

Юнак розвертається і біжить до вхідних дверей. Лур’є відпускає повідець бульдожихи.

— Візьми його! — кричить їй. Собака важко трюхикає за хлопцем.

Він наздоганяє їх навпроти будинку. Молодик підхопив жердину і з її допомогою не підпускає до себе собаку.

— Шу… шу… шу! — хекає він, розмахуючи палицею. Собака з ледь чутним гарчанням кружляє то ліворуч, то праворуч.

Покинувши їх, він бігцем повертається до кухонних дверей. Нижня стулка не зачинена на засув: кілька важких ударів, і вона розчахується. Він рачки залазить до кухні.

Удар влучає у маківку. Йому вистачає часу, щоб подумати: «Якщо я при тямі, значить усе гаразд», а потім кінцівки м’якшають, і він завалюється на підлогу.

Він розуміє, що його тягнуть кухонною підлогою. А тоді світло вимикається.

Він лежить долілиць на холодних кахлях. Намагається встати, але ногам щось заважає поворушитися. Знову заплющує очі. Він у вбиральні, вбиральні на фермі Люсі. Хитаючись, зводиться на ноги. Двері замкнуто, ключ зник.

Він сідає на унітаз і намагається пригадати, що сталося. У будинку тиша, пси гавкають, але, схоже, через почуття обов’язку, а не скаженіючи.

— Люсі! — хрипить він і ще раз гучніше: — Люсі!

Він намагається вибити двері, але сам не свій; тут занадто тісно, а двері занадто старі та міцні.

От він і прийшов, день випробування. Без попередження, без фанфар, просто прийшов, а він опинився в епіцентрі. Серце так гучно калатає в грудях, що, мабуть, теж, хоча й безмовно, здогадалося. Як вони впораються з цим випробуванням, він і його серце?

Його дитину схопили незнайомці. За хвилину, за годину вже буде занадто пізно; що б із нею не відбувалося зараз, воно викарбується на камені, належатиме минулому. Але зараз ще не занадто пізно. Зараз він мусить щось зробити.

Попри те, що він напружено прислухається, у будинку неможливо почути жодного звуку. Утім, якби його дитина покликала, хай навіть мовчки, він неодмінно почув би!

Він гупає у двері.

— Люсі! — кричить. — Люсі! Озвися!

Двері відчиняються, і він втрачає рівновагу. За порогом стоїть другий чоловік, той нижчий, і тримає за шийку літрову пляшку.

— Ключі, — наказує він.

— Ні.

Чоловік штовхає його. Він, затинаючись, робить кілька кроків назад і важко сідає. Чоловік підіймає пляшку. Обличчя у нього спокійне, без жодних натяків на гнів. Він просто робить свою роботу: змушує когось щось віддати. Якщо для цього доведеться бити когось пляшкою, він битиме, битиме стільки, скільки буде потрібно, якщо знадобиться, навіть розіб’є її.

— Візьми, — каже він. — Бери все. Тільки залиш мою доньку в спокої.

Не кажучи жодного слова, чоловік забирає ключі й знову замикає його.

Він здригається. Небезпечна трійця. Чому він не здогадався вчасно? Утім, вони не завдали йому шкоди, принаймні поки що. Чи ймовірно, що вони задовольняться знайденим у будинку? Чи ймовірно, що Люсі вони теж не нашкодять?

З-позаду будинку чуються голоси. Собаки заходяться гучнішим, збудженішим гавкотом. Він стає на унітаз і крізь ґратки визирає у вікно.

Другий чоловік, тягнучи за собою гвинтівку Люсі та напханий чимось мішок для сміття, якраз зникає за рогом будинку. Хряскають двері автівки. Він упізнає звук: це його машина. Чоловік з’являється знову, вже з порожніми руками. Якусь мить вони дивляться просто в очі одне одному. «Салют!» — каже чоловік, похмуро посміхається й викрикує ще кілька слів. Хтось вибухає реготом. За мить до чоловіка приєднується хлопець, і вони зупиняються під вікном, вивчаючи свого бранця й обговорюючи його долю.

Він розмовляє італійською та французькою, але ані італійська, ані французька не врятують його тут, у найчорніших нетрях Африки. Він безпомічний — Тітонька Саллі, персонаж коміксу, місіонер у рясі та тропічному шоломі, котрий, розпростерши руки й потупивши очі, чекає, поки дикуни, патякаючи на своїй тарабарщині, приготуються кинути його в казанок, де кипить вода. Праця місіонерів: що залишилося після цієї величної просвітницької діяльності? Нічого помітного.

Тепер із переднього боку будинку з’являється високий, із рушницею в руках. Із досвідченою легкістю він заганяє патрон у казенник[52] і засуває дуло в собачий вольєр. Найбільша з німецьких вівчарок, розлютовано капаючи слиною, хапає рушницю зубами. Потужний вистріл: кров і мізки забризкують клітку. На мить гавкіт стихає. Чоловік стріляє ще двічі. Один пес, із простріленими грудьми, помирає миттєво; інший, на горлі якого зяє рана, важко сідає, притискає вуха до голови й спостерігає за рухами цієї істоти, котра навіть не завдала собі клопоту зробити coup de grâce[53].

Западає тиша. Троє собак, котрі вціліли, не мають де сховатися й відступають углиб вольєру, тупцяють там і тихенько скавчать. Розтягуючи час між пострілами, чоловік убиває їх.

У коридорі тупотять кроки, і двері до туалету знову розчахуються. Перед ним стоїть другий чоловік; за ним видніється хлопчина у квітчастій сорочці, малий їсть морозиво просто з упаковки. Він намахається відштовхнути чоловіка плечем і протиснутися повз нього, але важко падає. Нічого собі підніжка: вони, мабуть, грають у футбол.

Поки він, розвалившись, лежить, його з голови до п’ят поливають якоюсь рідиною. Очі печуть, він намагається витерти їх. Упізнає запах: денатурований спирт. Борсаючись, він підводиться, але його заштовхують назад до вбиральні. Чиркає сірник, і його вмить охоплює холодне синє полум’я.

Отже, він помилявся! Їх із донькою не відпустять так просто після всього! Він може згоріти, може померти; а якщо він може померти, то це може статися також із Люсі, передовсім із Люсі!

Він, наче божевільний, плескає себе по обличчю; волосся вже займається й потріскує; він кидається навсібіч, заходиться безладним