Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

Однак усьому приходить кінець. Вона розуміє, що настав час народжувати дитину, коли раптово повертається давно забутий холод. Слідом за вже знайомим тремтінням приходить страх: а раптом вона помилилася з тим, кого вважала батьком дитини? Раптом це руїнник? Тоді яке чудовисько вона народить? Чи зможе вона співати колискові дитині руїнника? І що зроблять люди, коли дізнаються про це? Скута страхом, Пенсі не може навіть закричати й покликати на допомогу свою помічницю: вона і заціпеніла, і не бажає народжувати.

Але нарешті довгі хвилини самотності та жаху завершуються — її все ж таки знаходять. Далі Пенсі не залишають одну ні на мить. Вона кричить, борсається в ліжку, стискаючи в руках весь відерс, що в неї залишився. Їй протирають чоло вологим рушником, ширше розводять ноги, лікар щось бурмоче, здається, про щось її питає. Пенсі не чує, не розуміє. Вона не впевнена, що сильніше: тремтіння внутрішнього холоду чи перейми під час пологів. Усе навколо як у тумані. Вона кричить, робить вдих і знову кричить так голосно, що у вухах стоїть дзвін від власного голосу.

Але колись закінчуються навіть найжахливіші муки. Біль раптово вщухає, хоча саме тіло за інерцією все ще трясе і вигинає на ліжку. Пенсі зтирає сльози, але побачити може тільки свій живіт, що став помітно меншим, і спини лікаря та його помічника. Ті про щось перемовляються.

— Що сталося? — гучним хрипким голосом вимагає вона відповіді. І хоч дитина їй поки що не дорога, адже саму Пенсі нічого не пов'язує з її батьком, все ж ця дитина її рідна кров і плоть. Вона щойно народила, і тепер саме вона відповідає за нове життя. Пенсі стискає кулаки, готова до будь-якої відповіді, але лікар обертається з посмішкою на обличчі:

— У вас здорова дівчинка. І з нею все добре. У неї трохи підвищена температура, але так буває...

— Дайте її мені! — вимагає Пенсі. Їй зараз справді потрібно переконатися, що її не обманюють і що вона справді народила людину.

— Одразу після того, як вийде дитяче місце. Пологи ще не закінчилися.

Пані-помічниця протирає їй обличчя і шепоче, що все добре, що пологи проходять правильно, що вона молодець. Це щебетання несподівано заспокоює. Ця старенька вже точно не могла б збрехати, якщо з дитиною дійсно щось не так. Пенсі прикриває очі й умовляє себе потерпіти ще трохи. Дивно, але її не мучить холод, тільки біль, дискомфорт і спазми. Вона настільки глибоко занурюється у власні відчуття, що не одразу розуміє, що на груди їй поклали щось гаряче й живе, щось, що пахне кров'ю, водою і — несподівано — сонцем. І Пенсі широко розплющує очі, щоб подивитися на доньку — на її власну доньку, звичайне людське немовля. Вона м'яка і гаряча на дотик, з почервонілою шкірою, темним мокрим м'яким волоссям на голові. Складно сказати, якого воно відтінку, і Пенсі жене від себе думку, що воно цілком може бути кольору стиглої вишні.