Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

Якби ж у мене була зброя! Я вбив би охоронців і…

…Господи всемогутній, про що ж це я думаю? Едуаре, що мені робити?

І навіть якщо я виживу… доберуся до Кітса… вернуся назад в Усемережжя… мені ж ніхто не йнятиме віри. На Пацемі тим часом збіжить дев’ять років через час-у-борг, накопичений за момент квантового стрибка, і я буду звичайнісіньким дідом, котрий повернувся з тими самими брехнями, які і запроторили його у заслання…

Господи всемогутній, якщо вони знищать інформацію, то нехай уже нищать і мене заразом.

День 110

Мою долю вирішили на третій день.

Одразу після полудня по мене прийшли Зед і ще один, якого я кличу Тета-Головний. Коли вони вивели мене надвір, я закліпав очима від яскравого світла. Усі П’ять дюжин і десяток півколом зібралися біля краю прірви. Я вже приготувався до того, що мене в неї скинуть. Аж раптом помітив багаття.

Раніше я припускав, що бікура настільки примітивні, що вже й розучилися користуватися вогнем. Вони ним ніколи не грілися і не світили його в темних хатках поночі. Я жодного разу не бачив, щоби вони куховарили на вогні, навіть ті випадкові тушки деревних істот, які їм щастило впіймати. Але зараз багаття було велике, і розпалити його могли тільки вони. Я поглянув на те, з чого вони його зробили.

Бікура палили мій одяг, мій комлог, мої польові нотатки, плівкові касети, відеочипи, інфодиски, камеру… — все, що могло переносити інформацію. Я розверещався на них, сам намагався кинутись у вогонь і страшенно на них матюкався, як не лаявся з дитячих днів на вулиці. Вони не зважали.

Нарешті підійшов Альфа.

— Ти належатимеш хрестоформі, — тихо промовив він.

Мені було байдуже. Мене відвели назад до хатини, де я проплакав цілу годину. Охоронця біля дверей немає. Хвилину тому я стояв біля них і гадав, чи не втекти у вогнеліс. А потім мені спав на думку значно коротший і не менш фатальний забіг у Розколину.

Нічого я не зробив.

Незабаром сідатиме сонце. Вітер уже дужчає. Невдовзі. Невдовзі.

День 112

Тільки два дні? Мені здавалося, минула вічність.

Уранці вона не відставала. Вона не відставала.

Я тримаю перед собою пластину медсканера і все одно не можу повірити. Але ж доводиться. Тепер я належу хрестоформі.

За мною прийшли надвечір перед самим заходом сонця. Всі до одного. Я не став опиратися, коли мене вели до краю Розколини. Бікура лазять ліанами значно вправніше, ніж я очікував. Через мене їм довелося спускатися повільніше, але поводилися вони терпляче, показуючи мені, куди найпростіше ставити ногу і за яку лозу хапатися.

Гіперіонове світило виринуло з-під низьких хмар і ще висіло над західною стороною виднокола, коли нам залишалася пара останніх метрів до базиліки. Я не чекав, що вечірня пісня вітру виявиться такою гучною, і в мене склалося враження, ніби ми потрапили поміж труб велетенського церковного органа. Його ноти здіймалися від голосного басового булькотіння, з яким резонували мої кістки та зуби, аж до пронизливих криків, що завиграшки переходили в ультразвук.

Альфа відчинив перші двері, і ми через вестибюль пройшли до центральної частини базиліки. П’ять дюжин і десяток стали навкруг вівтаря з його високим хрестом. Ніхто ніякої служби не правив. Не співав. Жодної обрядовості. Ми просто мовчали і слухали ревіння вітру надворі, поміж рифлених скельних колон, та його відлуння у величезній порожній залі, видовбаній у горі. Це відлуння поступово набирало сили, поки не забриніло так, що я мусив затулити долонями вуха. І весь цей час горизонтальне сонячне проміння заливало печеру все глибшими відтінками бурштинового, золотого, ляпіс-лазурового і знову бурштинового кольорів. Його барви здавалися мені настільки насиченими, що повітря ніби загусло світлом і чіплялося до шкіри, немовби фарба. Я спостерігав, як промені лягають на хрест, потрапляють у пастку його багатотисячних самоцвітів і залишаються в коштовних каменях навіть після того, як сонце сховалося за обрієм і вікна присмерково посірішали. Складалося враження, начебто розп’яття всотало в себе світло і тепер віддавало його нам. А потім, коли хрест уже потемнішав, а вітер ущух, у раптових сутінках Альфа тихо проказав:

— Ведіть його.

Ми вийшли на широкий кам’яний уступ, де зі смолоскипами чекала Бета. Поки Бета передавала їх кільком обраним бікура, я мізкував, чи не бережуть вони вогонь тільки задля ритуальних цілей. Бета рушила вперед, і ми пішли вниз вузькими сходами, вирізаними у бескиді.

Спершу я, переляканий, ледве просувався вперед, хапаючись за гладеньку поверхню гори у пошуках бодай найменшої зазубринки або якого корінця. Праворуч скеля вривалася прямовисно, і ця прірва здавалася нелогічно бездонною. Спуск стародавніми сходами виявився значно гіршим від лазіння по ліанах під терасою. Тут щоразу доводилося глядіти під ноги, коли ступня сповзала на кожну наступну вузьку і вичовгану за століття кам’яну сходинку. Я постійно боявся послизнутися і впасти, і з часом уже здавалося, що це лише питання часу.

Мені страх як кортіло зупинитись і повернутися до безпечної базиліки, але за мною вузькими сходами ішов тлум бікура і я сумнівався, що вони відійдуть і пропустять мене. Крім того, більше від жаху мене глитала цікавість дізнатися, що ж ховається внизу, де кінчається цей шлях. Я зупинився на секунду, задер голову і поглянув на край Розколини в трьохстах метрах над головою: хмари розійшлися, сяяли зірки, і в жалобному небі свій нічний балет почали розчерки метеорів. Опустивши погляд, я заходився пошепки читати молитви, слідував за бікура і вогником смолоскипа у зрадливі глибини.

Я не йняв собі віри, що східці доведуть нас до самісінького дна Розколини, але сталося саме так. І коли десь після півночі я зрозумів незворотність шляху аж до річки, то подумки прикинув, що триватиме цей похід до полудня наступної доби. Я помилився.

На дні Розколини ми стояли майже вдосвіта. У прорізі неба сяяли зірки, а стіни ущелини спиналися на карколомну висоту обабіч нас. Виснажений, я точився зі сторони в сторону на кожному кроці. Поволі збагнувши, що сходинок більше немає, я звів погляд угору і замислився, чи зірки зараз видно із тих самих причин, що й коли ти опускаєшся на дно колодязя, що малим я мав змогу перевірити у Вільфранш-сюр-Соні, залізши одного разу в криницю.

— Сюди, — махнула Бета. Перше слово, мовлене за кілька годин, було ледве чутно в гуркоті річки. П’ять дюжин і десяток стали як укопані там, де й зупинилися. А я впав на коліна і