Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

ведуть далі в Розколину. Не настільки стерті ногами, як стежка до храму, але ж інтригують не менше. Один Господь Бог знає, які чудеса ждуть на мене внизу.

Я просто мушу розповісти усім планетам про цю знахідку!

І мене не полишає відчуття іронії своєї ситуації. Якби не Армагаст і заслання, світу довелось би чекати на це відкриття ще багато століть. І Церква померла би, перш ніж це об’явлення вдихнуло в неї нове життя.

І першовідкривачем став я.

Так чи інакше я передам повідомлення.

День 107

Я — бранець.

Сьогодні вранці я купався на своєму звичайному місці, де струмок зривається в безодню Розколини, коли почув якийсь звук і озирнувся. Широко розплющеними очима на мене витріщався бікура, котрого я був прозвав Делемом. Я привітався до нього, але маленький чоловічок повернув геть і дременув назад. Мене це спантеличило, бо цей народець рідко кудись квапиться. А потім до мене дійшло, що хоч я і не знімав ніколи штани, та, безсумнівно, порушив їхнє табу наготи, оскільки Дель побачив мене голим по пояс.

Я всміхнувся, похитав головою, закінчив одягатися і повернувся в село. Якби знаття, що на мене там чекає, я би так не веселився.

П’ять дюжин і ще десяток стояли в повному зборі, спостерігаючи за моїм наближенням.

Я зупинився за декілька кроків від Ала.

— Доброго дня, — привітався я.

Альфа тицьнув на мене пальцем, і шестеро бікура кинулися до мене, схопили за руки-ноги і пригасли до землі. Підійшов (чи підійшла?) Бета, дістаючи зі складок одягу нагострений камінь. Поки я марно борсався у спробах звільнитися, Бета розітнув мою сутану на грудях і здер із мене її рештки, поки я не залишився в чому мати народила.

Юрба підступила ближче, і я покинув борюкатися. Вони не зводили погляду з мого блідого білого тіла, перешіптуючись один з одним. Серце мало не вискакувало.

— Я щиро перепрошую, що порушив ваші закони, — почав я, — але ж немає жодних причин…

— Тихо! — скомандував Альфа і звернувся до високого одноплемінника зі шрамом на долоні, якого я прозвав Зедом. — Він не належить хрестоформі.

Зед кивнув.

— Дозвольте пояснити… — знову почав був я, проте Альфа навідліг ляснув мене затиллям руки по губах, аж кров потекла і задзвеніло у вухах. І ворожості у його діях було не більше, ніж у мені, коли я вимикав комлог.

— Що нам із ним робити? — спитав Альфа.

— Той, хто не йде шляхом хреста, повинен умерти справжньою смертю, — проказала Бета, і натовп підсунувся іще ближче. Багато хто в руках тримав гостре каміння. — Хто не належить хрестоформі, повинен умерти справжньою смертю, — повторила Бета із нотками самовдоволеної безапеляційності, притаманної завченим словесним формулам та літаніям.

— Я йду шляхом хреста! — заричав я, коли юрба стала силоміць здіймати мене на ноги. Я вхопив своє розп’яття на шиї і став відбиватися від численних рук. Нарешті мені вдалося підняти натільний хрестик вище голови.

Здійняв руку Альфа, і натовп зупинився. У раптовій тиші я чув, як за три кілометри внизу шумить ріка по дну Розколини.

— Він справді носить хрест, — проказав Альфа.

— Але не належить хрестоформі! — заперечив Дель. — Я бачив. Не такий, як ми думали. Він не належить хрестоформі! — У його голосі бриніло вбивство.

Я проклинав себе за недбалість і дурість. Майбутнє Церкви залежить від того, чи я виживу, і я занапастив наше спільне майбутнє, хибно повіривши у те, що бікура — тупі і невинні діти.

— Той, хто не йде шляхом хреста, повинен умерти справжньою смертю, — повторила Бета. Це був остаточний вердикт.

Сімдесят рук підняли каміння, і я знову закричав, усвідомлюючи, що це або мій останній шанс, або підтвердження смертного вироку:

— Я був під горою і молився вашому вівтарю! Я йду шляхом хреста!

Альфа і натовп завагалися. Я розумів, що вони намагаються осягнути цю нову думку. Непросто їм вона давалася.

— Я йду шляхом хреста і хочу належати хрестоформі, — промовив я якомога спокійніше. — Я спускався до вашого вівтаря.

— Ті, хто не йдуть шляхом хреста, повинні вмерти справжньою смертю, — гукнув Гамма.

— Але він іде шляхом хреста, — не погодився Альфа. — Він молився в кімнаті.

— Не може бути, — промовив Зед. — Там моляться П’ять дюжин і десяток, а він не з П’яти дюжин і десятка.

— Ми і раніше знали, що він не із П’яти дюжин і десятка, — трохи спохмурнів Альфа, коли мусив замислитися над поняттям минулого часу.

— Він не належить хрестоформі, — озвалася Дельта Друга.

— Ті, хто не йдуть шляхом хреста, повинні вмерти справжньою смертю, — торочила Бета.

— Він іде шляхом хреста, — сказав Альфа. — Чи може хрестоформа володіти всіма?

Зчинився галас. У загальній веремії та штовханині я спробував вирватися із чіпких рук, але послабити їхню хватку так і не зміг.

— Він не із П’яти дюжин і десятка і не належить хрестоформі, — проказала Бета, радше спантеличено, ніж вороже. — То чому він не повинен умерти справжньою смертю? Ми маємо взяти камені, перерізати йому горло і випустити з нього всю кров, поки не спиниться серце. Він не належить хрестоформі.

— Він іде шляхом хреста, — повторив Альфа. — Чи може хрестоформа володіти всіма?

Цього разу після запитання запанувала тиша.

— Він іде шляхом хреста і молився в кімнаті, — правив далі Альфа. — Він не повинен помирати справжньою смертю.

— Усі помирають справжньою смертю, — відгукнувся бікура, якого я не впізнав. У мене боліли руки від постійного тримання натільного хрестика над головою. — Крім П’яти дюжин і десятка.

— Тому що вони ішли шляхом хреста, молилися в кімнаті і стали належати хрестоформі, — розвинув думку Альфа. — То хіба не повинна хрестоформа ним володіти?

Я стояв там, вчепившись у холодний метал невеликого розп’яття, в очікуванні їхнього вердикту. Я боявся смерті — відчував, що боюся її, — але загалом подумки ширяв деінде. Найбільше я шкодував, що не зможу повідомити безвірний усесвіт про базиліку.

— Гайда. Ми про це будемо говорити, — заявила Бета громаді, і вони всім гуртом потягли мене за собою, коли рушили назад у село.

Мене ув’язнили в моїй хатині. Шансів повернути собі мисливський мазер немає. Вони перетрусили всі мої речі, поки кілька осіб тримали мене. Забрали весь одяг і залишили тільки свої грубі лахи, щоби я прикрився.

Що довше я тут сиджу, то сердитішим і бентежнішим почуваюся. Мене позбавили комлогу, камери, дисків, мікрочипів… геть усього. На старому місці ще залишився однісінький невідкритий ящик з медичним діагностичним устаткуванням, але він не спроможний зарадити мені і допомогти в документуванні чуда Розколини. Якщо вони знищать речі, які забрали в мене, а потім