Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

повалився набік. Піднятися вгору на зворотному шляху я б уже не зміг фізично. Ні за день. Ні за тиждень. Можливо, взагалі ніколи. Я заплющив очі, щоби поспати, але зсередини мене і надалі палив тьмяний огонь нервового напруження. Я поглянув на протилежний берег річки, яка виявилася ширшою, ніж я сподівався, щонайменше шістдесят метрів од берега до берега. А ще надзвичайно шумною: мені здавалося, ніби мене намагалося пожерти ревище великого звіра.

Я сів і витріщився на темну латку в стіні бескиду на протилежній стороні. Це була тінь, темніша від інших тіней. Правильна форма на тлі мозаїки з погризених країв гірських контрфорсів та щілин у прибережному камені. То був ідеальний квадрат темряви. Щонайменше тридцять метрів — сторона. Двері або отвір у стіні. Я заледве звівся на ноги і поглянув униз за течією на стіну, по якій ми щойно спустилися. Так, він був там — інший вхід, до якого цієї миті простувала ледве помітна в світлі зірок Бета разом із іншими бікура.

Я знайшов вхід до лабіринту на Гіперіоні.

«Ви знали, що Гіперіон — один із дев’яти лабіринтових світів, отче?» — хтось мене питав у спусковому катері. Так, то був юний священик на ім’я Гойт. Тоді я ствердно відповів і більше цю тему не піднімав. Адже мене цікавили бікура (точніше, завданий самому собі біль заслання), а не лабіринти чи їхні будівничі.

Лабіринти існують на дев’яти планетах. Дев’яти з-поміж ста сімдесяти шести світів Усемережжя і ще близько двохста колоній та планет Протекторату. Дев’ять із понад восьми тисяч (або навіть більше) планет, обстежених, хай би і побіжно, від початку Гіджри.

Є такі планетарні археоісторики, котрі присвячують дослідженню лабіринтів усе своє життя. Я не такий. Мені вони завжди здавалися якоюсь стерильною проблемою, непевною та ірреальною. Тепер же під гуркіт річки Кане, що аж вібрувала і кропила нас бризками, зазіхаючи на вогонь наших смолоскипів, я наближався до одного з цих самих лабіринтів разом із П’ятьма дюжинами і десятком.

Лабіринти прокопали… видовбали… створили понад три чверті мільйона стандартних років тому. Їхні характеристики завжди однакові, а походження — неминучо туманне.

Лабіринтові планети обов’язково належать до земного типу — щонайменше 7,9 пунктів за шкалою Сольмева, — обов’язково обертаються навколо зірок спектрального класу G[42], а ще винятково мертві, що стосується їхньої тектоніки, чим схожі радше на Марс, аніж на Стару Землю. Власне тунелі знаходяться дуже глибоко, мінімум у десятьох (а то нерідко і всіх тридцятьох) кілометрах під поверхнею своїх планет, пронизуючи їхню кору плетивом катакомб. На Свободі, сусідній із системою Пацема, автомати дослідили більше ста тисяч кілометрів лабіринту. На всіх планетах тунелі мають у перетині тридцятиметровий квадрат, прорізаний у породі з допомогою технологій, досі не відомих у Гегемонії. Колись в одному археологічному часопису я читав статтю Кемп-Гельцера і Вайнштайна, у якій вони припускали, нібито Будівничі лабіринтів мали на озброєнні «термоядерні прохідницькі комбайни», що могло пояснити ідеальні гладенькі стіни і відсутність відвалів. Проте ця теорія нічого не говорила про те, звідки в Будівничих могла взятися така техніка, звідки могли взятися самі Будівничі і навіщо вони присвятили не одне сторіччя такій вочевидь абсолютно безцільній інженерній задачі. Геть усі лабіринтові планети (спільно з Гіперіоном) було ретельно вивчено й обстежено. Не знайшли нічого. Жодних слідів гірничих машин, ні однісінької іржавої каски шахтаря, ані ламаного шматочка пластику чи напіврозкладеного фантика. Дослідникам не пощастило виявити вхідні та вихідні шахти. Жодного натяку на важкі метали або цінні руди, які могли би пояснити ці монументальні роботи. Від Будівничих лабіринтів не залишилося ні одненької легенди чи артефакту. Багато років їх загадка мене певною мірою інтригувала, але ніколи не цікавила по-справжньому. Аж до сьогодні.

Ми пройшли у війстя тунелю. Його не можна було назвати ідеальним квадратом. Ерозія і гравітація перетворили бездоганний тунель на грубу печеру, яка тягнулася метрів на сто. Бета зупинився, коли підлога вирівнялась, і загасив смолоскип. Інші бікура зробили те саме.

Стало дуже темно. Тунель круто завертав, тому світло зірок усередину дістати не могло. Мені і раніше доводилося бувати в печерах, тому я і не чекав, що мої очі звикнуть до майже цілковитого мороку. Та вони звикли.

Секунд за десять я вже розрізняв рожевувате мріння, спершу тьмяне, але воно щомиті набирало сили, аж поки в печері не стало ясніше, ніж до того було в каньйоні, ніж на Пацемі вночі у сяйві триєдиного місяця. А випромінювали світло сотні… ні, тисячі джерел. І поки бікура набожно падали на коліна, я одержав змогу роздивитися їх ретельніше.

Стіни і стелю печери всівали хрестами і хрестиками, чий розмір варіювався від кількох міліметрів і до цілого метра. Кожен із них бринів власним огником глибокого рожевого відтінку. Невидимі в світлі смолоскипів, ці осяйні хрести тепер освітлювали весь тунель. Я підійшов до найближчого з них у стіні. Майже із тридцятисантиметровими раменами, він пульсував притлумленим органічним сяйвом. Його не могли тут викарбувати, його не кріпили на стіні; він однозначно мав органічне походження, він однозначно був живим і нагадував м’який корал. На доторк хрест мені здався теплим.

Раптом до мене долинув слабенький відгомін якогось звуку. Навіть не стільки звуку, скільки, мабуть, зворушення у прохолодному повітрі. Я повернувся і побачив, як до печери ввійшло воно.

Бікура і далі колінкували, опустивши голови і погляди.

Я стояв і не міг відвести приголомшеного погляду від того, що рухалося поміж уклінними бікура.

Постать заледве скидалася на людську, але назвати цю істоту людиною язик не повертався. Щонайменше три метри заввишки. Навіть коли воно стояло, то срібло його тіла переливалося і пливло, наче підвішена у повітрі ртуть. Червонуватий відблиск од хрестів на стінах тунелю відображався в гострих гранях та кривих металевих лезах, що стирчали з лоба істоти, її чотирьох зап’ястків, химерно з’єднаних ліктьових і колінних суглобів, панцира на спині та грудях. Вона ніби текла серед розпластаних тіл бікура, а коли простягнула чотири довгі руки і розкрила долоні, поклацуючи хромованими скальпелями пальців, то з якогось доброго дива нагадала мені Його Святість на Пацемі, що благословляє свою паству вірян.

Я не сумнівався, що споглядаю легендарного Ктиря.

Тієї миті я, напевно, поворухнувся, чи від мене долинув якийсь звук, бо великі червоні очі звернулися в мій бік і я потрапив під їхню гіпнотичну дію і танець вогників у багатогранних їхніх призмах, що були не просто відбитими промінцями світла, а лютим, кривавим полум’ям, яке, здавалося, палало в колючому черепі істоти, резонуючи