Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

А потім воно рушило… точніше, не рушило, а зникло в одному місці і виринуло в іншому; схилившись у метрі від мене, істота одгородила мене від світу своїми обіймами чудернацьки з’єднаних лез-кінцівок і живого срібного металу.

Я тяжко засапав, але перевести подиху не зміг. Я бачив власне відображення, біле спотворене обличчя, яке миготіло на металевому обладунку істоти і в її палахкотливих очах.

Зізнаюся, що тієї миті я був радше якийсь екзальтований, аніж переляканий. Відбувалося щось незбагненне. Викутий єзуїтською логікою і загартований у холодній воді науки, я тим не менш усвідомлював, що тієї секунди був підвладний стародавній одержимості богобоязні з абсолютно інших причин. Мене проймав дрож екзорциста, крутив бездумний вир сказу дервіша[43], захоплював маріонетковий танок-обряд карт таро, підкорював майже еротичний сеанс глосолалії і дзен-гностичний транс. У ту хвилину я усвідомив, якою переконливою і містичною антитезою є Бог Авраама у протиставленні ритуалам закликання Сатани чи виявлення демонів.

Навіть не думаючи про це, а просто відчуваючи, я чекав на мить, коли Ктир пригорне мене, з невідчутним трепетом діви на шлюбній одрині.

Він зник.

Не ляснув грім, не тхнуло сіркою, і всупереч науці навіть не сколихнулося повітря. В одну секунду істота тут фігурує, оточивши мене прекрасною напевністю гостролезої смерті, а в наступну її вже немає.

Заціпенілий, я стояв і кліпав очима, коли Альфа підвівся і підійшов до мене в цих відтінках, що ніби зійшли із Босхового полотна[44]. Він зупинився на місці Ктиря і вдав, що пригортає мене, пафосно наслідуючи рухи того смертоносного та бездоганного створіння, яке, здається, Альфа навіть не помітив, судячи з його тихомирного обличчя бікура. Він розвів руками, немовбито охоплював весь лабіринт, стіни печери і десятки хрестів, якими вони були прикрашені.

— Хрестоформа, — проказав Альфа. П’ять дюжин і десяток підійшли до нас ближче і знову стали на коліна. Я дивився на їхні безтурботні обличчя у приглушеному світлі та й собі став навколішки.

— Ти належатимеш хрестоформі всі твої дні, — в голосі Альфи зазвучала ритміка літанії, і коли решта стала повторювати його слова, він потягнувся до маленького хреста на печерній стіні. Той був сантиметрів дванадцять завдовжки і відділився від стіни з ледве чутним різким звуком. На моїх очах його світіння згасло. Альфа зняв зі своїх лахів тоненьку шнурівку, прив’язав її до невеличких ґуль на маківці хрестика і підніс його над моєю головою. — Ти належиш хрестоформі, сьогодні і назавжди.

— Сьогодні і назавжди, — відгукнулися бікура.

— Амінь, — пошепки закінчив я.

Бета дала знак, що я мушу розкрити на грудях свою накидку. Альфа надів мені хрестик на шию. Тепер він холодив шкіру. Його задня поверхня виявилася абсолютно гладенькою та бездоганно рівною.

Бікура підвелися і помандрували до виходу, знову байдужі та апатичні до всього навколо. Я їх провів поглядом, а потім жваво вхопив хреста, підніс його до очей та роздивився. Хрестоформа була прохолодною та неактивною. І якщо вона світилася життям пару секунд тому, зараз від тих слідів не лишилося нічого. Я й надалі відчував її, радше наче якийсь корал, аніж кристал або камінець. На її гладенькій задній поверхні не було навіть натяку ні на яку липку речовину. Мені на думку спадали фотохімічні явища, що могли бути причиною її люмінесценції. Мені на думку спадали різні люмінофори та біолюмінесценція і ймовірність того, що ці речі могли розвинутися шляхом природної еволюції. Я думав про зв’язок, який міг бути між ними, лабіринтом та геологічними епохами, впродовж яких це плато піднялося настільки, що розітнуло один із тунелів. Я думав про базиліку та її творців, про бікура, про Ктиря і про себе. Через якийсь час я облишив думання, заплющив очі і помолився.

Коли я вийшов із печери, відчуваючи холодний доторк хрестоформи до тіла під своєю хламидою, П’ять дюжин і десяток, очевидно, вже зібралися у зворотну трикілометрову путь по сходах. Я глянув на бліду смугу вранішнього неба межи стінами Розколини.

— Ні! — вигукнув я голосом, що майже загубився в шумі ріки. — Мені потрібен відпочинок. Відпочинок! — я впав на коліна у пісок, але до мене підійшло зо півдесятка бікура й, обережно вхопивши за руки, поштовхали в напрямку стежки нагору.

Я старався, Бог мені свідок, з усіх сил старався, але за дві чи три години підйому ноги мені підкосилися і я впав та вже був посунувся по доріжці, не спроможний загальмувати і втриматися від падіння із шестисотметрової висоти у воду та на камені. Пам’ятаю тільки, як хапався за хрестоформу під грубою тканиною, коли три пари рук підхопили мене, підняли і понесли. Далі все як у тумані.

Аж до сьогоднішнього ранку. Я прокинувся від яскравого сонячного проміння, що лилося у дверний отвір моєї хатини. На мені була сама накидка, і, торкнувшись грудей, я переконався, що хрестоформа на місці — висить на волоконній шнурівці. Поки я спостерігав за тим, як сонце спиналося над лісом, то зрозумів, що втратив день, що якимсь чином я проспав не тільки ціле сходження нагору нескінченною стежкою (хтозна як цей маленький народець тягнув мене під гору два з половиною вертикальні кілометри), але й цілий наступний день і ніч.

Я озирнув хатину. Комлог та інші пристрої, що можуть записувати інформацію, зникли. Лишилися тільки медсканер, кілька пакетів з антропологічним програмним забезпеченням, толку від яких тепер було мало, оскільки все це було устаткуванням решти апаратури. Я похитав головою і рушив умитися до струмка.

Схоже, всі бікура спали. Тепер, коли я взяв участь у їхньому ритуалі і «став належати хрестоформі», вони, певно, втратили до мене будь-який інтерес. Коли я роздягся і заліз у воду, то вирішив, що вони мені також не цікаві, вирішив забиратися звідси, коли наберуся сили. Якщо потрібно, знайду шлях крізь огнеліс. У крайньому разі можна спуститися сходами на дно ущелини і далі рухатися берегом річки Кане. Більше ніж будь-коли я знав, що широкий світ має дізнатися про ці чудесні творіння.

Я стягнув із себе важку накидку, розпростався, блідий та змерзлий у ранковому світлі, і спробував одчепити хрестоформу від грудей.

Вона не відставала.

Так і лежала на грудях, ніби була частиною мого тіла. Я шкріб її, дряпав і тягнув за шнурівку, поки та не порвалася. Я нігтями дер хрестоподібну ґулю на грудях. Вона не відставала. Моя плоть наче запеклася на краях хрестоформи. Крім подряпин, що я сам же собі їх і зробив, ні болю, ні