Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

жодних інших ознак якоїсь фізичної присутності стороннього тіла я не відчував — самий лише жах у душі від самої думки про цю штуку, приліплену до мене. Коли перший напад паніки ущух, я присів на хвилинку, поквапно вдягнувся і побіг назад до села.

Ножа не було, мазера, ножиців, бритви — усього, що могло мені помогти віддерти цей наріст на тілі, — також. Нігті залишали криваві пасмуги на червоному прузі та грудях. Потім я згадав про медсканер. Я провів трансивером над грудьми[45], почитав дані з дисплея монідиску і, не вірячи очам своїм, похитав головою, після чого просканував усе тіло. Трохи згодом я вбив команду роздрукувати результати обстеження і тривалий час нерухомо сидів.

І от я сиджу, не випускаючи з рук пластини медсканера. Хрестоформу добре видно на знімках УЗД та в К-діапазоні… так само як і її внутрішні волокна, що розповзлися по всьому організму, ніби тонкі щупальці, наче коріння.

Над грудниною сформувалося значне ядро, оточене новими нервовими вузлами, від яких простягаються ниті — такий собі кошмарний клубок нематод[46]. Наскільки я можу зрозуміти із знімків мого простенького сканера, нематоди закінчуються у мигдалеподібному тілі та базальних гангліях обох півкуль[47] головного мозку. Температура, метаболізм і рівень лімфоцитів у нормі. В організмі не помічено сторонніх тканин. Якщо вірити сканеру, ці нематодні ниті — наслідок обширного, але простого метастазу. Якщо вірити сканеру, хрестоформа сама по собі складена із нечужорідної тканини… у нас спільна ДНК.

Я належу хрестоформі.

День 116

Щодня я міряю кроками обшир своєї клітки: вогнелісся на півдні та сході, порослі хащами байраки й ущелини на північному сході і Розколина на заході та півночі. Спуститися нижче рівня базиліки в прірву мені не дозволять П’ять дюжин і десяток, а хрестоформа не пустить далі ніж за десять кілометрів від Розколини.

Спершу я навіть не міг у це повірити. Поклавшись на своє щастя і Господню руку, що проведе мене проз дерева тесла, я не встиг заглибитися в узлісся і на два кілометри, як гострий біль пронизав груди, руки і голову. Я був певен, що це важкий серцевий напад. Та варто мені було вернутися до Розколини, як симптоми зникли. Я кілька разів проекспериментував — результат незмінно був одним і тим самим. Варто зайти трохи далі в ліс, геть від Розколини, і з’являвся біль, що посилювався, аж поки я не ставав на зворотній шлях.

Я почав розуміти інші речі. Вчора, оглядаючи північні околиці, я натрапив на рештки того першого корабля — «ембріоносця» — іржаву, оповиту лозою металеву руїну в розсипі скель на краю вогнелісся. Продираючись навкарачки поміж голими шпангоутами старожитнього космічного човника, я уявляв собі радість його сімдесятьох пасажирів, які змогли вижити під час аварії, їхню коротку подорож до Розколини, подальше відкриття базиліки і… і що далі?.. Всі подальші припущення не мають сенсу, але підозри від цього не зникають. Завтра я ще раз спробую провести медичне обстеження бікура. Не виключено, що тепер, коли я «належу хрестоформі», вони дозволять це зробити.

Щодень я оглядаю себе з допомогою медсканера. Нематоди нікуди не діваються — одного разу вони здаються товстішими, іншого — такими самими, що й раніше. Я впевнений — це паразит, але в мене немає жодних його ознак чи симптомів. Я вглядаюся у своє обличчя в озерці біля водоспаду і бачу той самий довгобразий лик, який навчився не любити впродовж останніх років. Сьогодні вранці, роздивляючись себе у воді, я широко роззявив рота, уявляючи, що от зараз побачу, як сірі волокна і кубельця нематод проростають із піднебіння та глибини горлянки. Нічого там не було.

День 117

У бікура немає статі. Мова не про целібат, не про гермафродитів і не про недорозвиненість — просто немає статі. Вони позбавлені як зовнішніх, так і внутрішніх статевих органів, як дитячі ляльки з плинопіну. Я не знайшов жодних атрофованих пенісів, яєчок або відповідних жіночих органів, так само як і слідів хірургічного втручання. Жодної ознаки, що вони взагалі коли-небудь існували. Сеча виводиться через примітивний сечовипускальний канал, який веде до маленької порожнини, що межує з анусом — така собі примітивна клоака.

Оглянути себе дозволив Бета. Медсканер підтвердив те, в що мої очі вірити відмовлялися. Дель і Тета також погодилися на обстеження. Я переконаний на сто відсотків, що решта П’яти дюжин і десятка також позбавлені статі. Я не знайшов жодного натяку на те, що їх коли-небудь хтось… змінив. Я готовий навіть заявити, що вони такими народилися. Але ж від яких батьків? І як ці позбавлені статі кавалки людської глини планують розмножуватися? Це все хрестоформа. Я певен, що тут має бути якийсь зв’язок.

Закінчивши з їх медскануванням, я роздягся і обстежив себе. Хрестоформа випинається на грудях, ніби рожевий шрам, але я й досі чоловік.

Чи надовго?

День 133

Альфа мертвий.

Три ранки тому, коли він упав, я був із ним. Це сталося за три кілометри на схід, ми збирали бульбу челми серед каміння-кругляків на краю Розколини. Два дні до цього без угаву дощило, і на скелях було досить слизько. Я собі дряпався, тільки зирк — відірвав погляд від землі — і побачив, як Альфа втратив рівновагу і посунувся широкою пласкою брилою геть у провалля. Він не кричав. Тільки одяг його зашелестів по гірській породі, і нудотно чвакнуло, ніби диня зірвалася з вісімдесятиметрової висоти та гупнула на кам’яну терасу внизу.

Цілу годину я шукав стежку, щоби спуститися до нього. Але ще до початку зрадливого сходження вниз я вже знав — допомагати пізно. Та це мій обов’язок.

Тіло Альфи заклинило між двома здоровецькими каменями. Найпевніше, помер він миттєво. Руки-ноги подробило, праву сторону черепа розтрощило. Кров і мозок налипнули на вологу скелю, немов сліди якогось печального пікніка. Я плакав, коли стояв над маленьким тільцем. Не знаю чому, але плакав. Отак у сльозах я його соборував і молився Богу, щоби він прийняв душу цієї сердешної, позбавленої статі особи. Згодом я обмотав небіжчика ліанами і, виснажений, заледве видерся вісімдесятиметровим схилом бескиду нагору, тягнучи побите тіло Альфи за собою і часто зупиняючись, аби перевести подих.

У селі бікура труп Альфи мало кого зацікавив. Тільки через деякий час підійшов Бета із півдесятком одноплеменців, щоби збайдужілим поглядом повитріщатися на небіжчика. Ніхто в мене не поцікавився, як той помер. А вже за пару хвилин невеличкий натовп розійшовся.

Трохи потому я відніс тіло Альфи на згірок, де багато тижнів