Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

— А як же з групою крові? — поцікавився я.— І довідкою про здоров’я? Адже вам потрібна буде така довідка і від неї? Може, й від мене? А її гороскоп вам потрібний?.. Хоча ні, це індійський звичай.

— Ви підете за мене?

— Спитайте самі по-французькому, — сказав я. — Хай буду я проклятий, коли перекладу вам іще хоч слово.

Я підвівся, і собака загарчав. Це розлютило мене.

— Скажіть вашому триклятому Герцогові, щоб він замовкнув. Це мій дім, а не його.

— Ви підете за мене? — повторив він.

Я ступив до Фуонг, і собака знову загарчав. Я попросив Фуонг:

— Скажи йому, щоб він забирався геть зі своїм собакою.

— Ходімо зі мною,— не вгавав Пайл.— Avec moi[42].

— Ні,— сказала Фуонг по-англійському.— Ні.

І раптом уся наша злість не знати куди й поділась: питання виявилося таким простим — його можна було розв’язати словом із двох літер. Я відчув величезну полегкість. Пайл як стояв, так і отетерів, розтуливши рота.

— Вона сказала «ні»? — нарешті перепитав він.

— До такої міри англійською мовою вона володіє.— Тепер мені вже хотілося сміятися: які ж ми обидва дурні!— Сідайте і вип’ємо ще віскі, Пайле,— запросив я.

— Ні, я краще піду.

— Ще одну, на дорогу.

— Не можу ж я випити все ваше віскі,— пробурмотів він.

— Я дістаю все, що мені треба, через місію.— Я ступив крок до столу, і собака вишкірив зуби.

Пайл люто крикнув на нього:

— Лежати, Герцог! Цить! — Він витер з лоба піт. — Мені дуже прикро, Томасе, коли я сказав щось таке, чого не треба було говорити. Не знаю, що це на мене найшло. — Він узяв склянку і засмучено промовив: — Перемагає достойніший. Тільки прошу вас, Томасе, не залишайте її.

— Звичайно, я її не залишу,— сказав я.

— Може, він хоче викурити люльку? — спитала мене Фуонг.

— Чи не хочете викурити люльку, Пайле?

— Ні, дякую. Я не курю опіуму. У нас в місії щодо цього суворі правила. Я тільки доп’ю віскі і піду. Пробачте за Герцога. Він завжди такий спокійний.

— Залишайтеся вечеряти.

— Знаєте, мені краще побути самому,— він якось невпевнено усміхнувся.— Люди скажуть, що ми обидва поводимося досить дивно. Як би я хотів, щоб ви могли одружитися з нею, Томасе.

— Ви це серйозно?

— Серйозно. Відтоді, як я побував у тому місці,— пам’ятаєте, в будинку поряд з «Шале»,— я так боявся...

Не дивлячись на Фуонг, він за одним замахом випив незвичне для нього віскі, а прощаючись, не простягнув їй руки і тільки незграбно вклонився. Я помітив, як вона провела його поглядом, і, проходячи повз дзеркало, побачив у ньому себе; верхній гудзик на штанях був розстебнутий — певна ознака того, що живіт почав округлятися. Вийшовши за двері, Пайл сказав:

— Обіцяю не зустрічатися з нею, Томасе. Але ж ви не захочете, щоб це стало між нами, чи не так? Я доб’юся переводу звідси, як тільки закінчу свої справи.

— Коли це буде?

— Років через два.

Я повернувся в кімнату і подумав: «Для чого все це? Міг же я, зрештою, сказати їм обом, що їду звідси. Йому доведеться хизуватися своїм розбитим серцем лише кілька тижнів... Моя брехня тільки полегшить сумління».

— Приготувати тобі люльку? — спитала Фуонг.

— Зачекай хвилинку. Я хочу написати листа.

То був другий лист за день, але жодного з них я не порвав, хоч майже не сподівався на відповідь. Я писав:

«Дорога Елен!

У квітні я повертаюся до Англії, щоб зайняти місце редактора іноземного відділу. Ти сама розумієш, що я цьому не дуже радий. Англія для мене — місце невдач. Я намагався, як і ти, щоб наше подружнє життя тривало якомога довше, хоч і не поділяв твоєї віри в бога. І до сьогоднішнього дня я не розумію, чому ми не вжилися (я знаю, ми обоє цього хотіли), але думаю, що винен мій характер. Я знаю, який я іноді буваю жорстокий і лихий. Тепер, здається, мій характер трохи кращий,— це вплив Сходу,— не м’якший, а спокійніший. А може це просто тому, що я став на п’ять років старший, та ще й у тому віці, коли п’ять років — це великий час у порівнянні з тим, що лишилося прожити. Ти була дуже великодушна і ні разу не дорікнула мені відтоді, як ми розійшлися. Чи можеш ти виявити ще більшу великодушність? Пам’ятаю, перед тим як ми одружились, ти попереджала мене, що розлучення — річ для нас неможлива. Я пішов на цей ризик, і мені нема за чим жалкувати. І все ж я прошу тебе про розлучення».

Фуонг, сидячи на ліжку, сказала, що приготувала люльку.

— Хвилинку,— попросив я.

«Я міг би все це прикрасити,— писав я,— удати, що дбаю про когось іншого, тоді б моє прохання мало в твоїх очах більш гідний і серйозний вигляд. Але це так, а ми завжди говорили одне одному тільки правду. Я прошу задля себе і тільки задля себе. Я дуже люблю одну жінку. Ми прожили з нею вже більше двох років, вона була вірна мені, але я знаю, що вона може без мене обійтись. Якщо я залишу її, вона, можливо, трохи посумує, але ніякої трагедії для неї не буде. Вона одружиться з ким-небудь і матиме сім’ю. Безглуздо писати все це тобі. Я сам підказую тобі відповідь. І тому, що я кажу тобі тільки правду, ти можеш повірити мені, що втратити її — для мене початок кінця. Я не прошу тебе бути „розсудливою“ (правда вся на твоєму боці) або милосердною. Милосердя — надто пишномовне слово для того, про що я прошу, а до того ж я й не дуже заслуговую на милосердя. Навпаки, я прошу тебе вчинити