Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

— Сумніваюсь. Я міг би навіть оскаженіти. А ви думали про це, Пайле?

— Мені б хотілося, щоб ви називали мене Олденом, Томасе.

— Краще не треба. «Пайл» викликає... якісь асоціації. Так ви про це подумали?

— Звичайно, ні. Ви, мабуть, найчесніший з усіх, кого я знаю. Тільки згадати, як ви поводились, коли я до вас вдерся...

— Пригадую, перед тим, як заснути, я подумав: «От було б добре, якби почалась атака і його вбило». Геройська смерть. За демократію.

— Не смійтеся з мене, Томасе. — Він незграбно випростав свої довгі ноги.— Я, певне, здаюся вам трохи тупуватим, але все ж розумію, коли ви глузуєте...

— Я не глузую.

— Коли говорити щиро, вам теж хочеться, щоб їй було добре.

В цю мить почулася хода Фуонг. Марно, виходить, я сподівався, що він піде раніш, ніж повернеться Фуонг. Пайл теж почув ходу і впізнав її.

— А ось і вона! — вигукнув він, хоч і чув її ходу один-єдиний раз — того першого вечора.

Навіть собака підвівся і рушив до дверей, які я залишив прочиненими, щоб було не так жарко,— наче визнавав її за одного з членів Пайлової сім’ї. Тільки я був тут чужий.

— Сестри немає вдома,— сказала Фуонг і крадькома поглянула на Пайла. Я не знав, каже вона правду чи сестра звеліла їй поспішати додому.

— Пам’ятаєш містера Пайла? — спитав я.

— Enchantée[40] — Вона трималася чудово.

— Я такий щасливий, що знову бачу вас,— промовив він, червоніючи.

— Comment?[41]

— Вона не зовсім добре розуміє англійську мову,— зауважив я.

— Боюся, що моя французька жахлива. Правда, я беру уроки. І я зможу зрозуміти... якщо міс Фуонг говоритиме повільніше.

— Я буду вашим перекладачем,— заявив я.— До місцевої вимови треба звикнути. Ну, що ви хочете сказати? Сідай Фуонг. Містер Пайл прийшов сюди спеціально, щоб побачити тебе... Вам не здається, що мені краще залишити вас удвох? — спитав я Пайла.

— Я хочу, щоб ви чули все, що я маю сказати. Так буде чесніше.

— Гаразд, шкварте.

Пайл урочисто оголосив, неначе вивчив цю тираду напам’ять, що він дуже любить і поважає Фуонг. Він відчув це ще того вечора, коли танцював з нею. Чомусь він трохи нагадував мені дворецького, що водить групу туристів по родовому палацу. Таким палацом було його серце, а в особисті апартаменти, де жила сім’я, нам дозволялося тільки крадькома кинути швидкий погляд. Я старанно перекладав кожне речення, хоч у перекладі вони звучали гірше. Фуонг сиділа спокійно, згорнувши руки на колінах, наче дивилася кінофільм.

— Вона зрозуміла? — спитав Пайл.

— Мабуть, зрозуміла. Чи, може, ви хочете, щоб я від себе додав трошки вогню?

— О ні, що ви! — сказав він.— Просто перекладайте. Я не хочу впливати на її почуття.

— Розумію.

— Скажіть їй, що я хочу одружитися з нею.

Я переклав.

— Що вона відповіла?

— Вона питає, чи ви серйозно це кажете. Я пояснив їй, що ви людина поважна.

— Якесь дивне становище,— сказав він.— Вам перекладати для мене...

— Досить дивне.

— І водночас усе здається таким природним. Адже ви — мій найліпший друг.

— Дуже люб’язно з вашого боку.

— Ви — перший, до кого я прийшов би, якби мене спіткало якесь лихо,— сказав він.

— Значить, закохатись у мою дівчину — для вас теж лихо?

— Звичайно. Я б хотів, щоб на вашому місці був хто завгодно, тільки не ви, Томасе.

— Гаразд. Що їй ще переказати? Що ви не можете без неї жити?

— Ні, це буде занадто. І не зовсім точно. Мені, звичайно, довелось би поїхати звідси, але людина може все пережити.

— Поки ви обдумуєте, що сказати, можна мені замовити словечко і за себе?

— Звичайно, можна, Томасе. Це буде цілком справедливо.

— Що ж, Фуонг,— сказав я,— ти покинеш мене і підеш до нього? Він одружиться з тобою. А я не можу. Ти знаєш чому.

— Ти поїдеш звідси? — спитала вона, і я згадав про редакторів лист, що лежав у мене в кишені.

— Ні.

— Ніколи?

— Хіба можна це обіцяти? І він теж не може сказати цього. Подружжя розходяться. Іноді в них це трапляється швидше, ніж у таких, як ми з тобою.

— Я не хочу йти від тебе,— сказала вона, але її слова не розрадили мене: в них відчувалося невисловлене «але».

— Мені, мабуть, треба викласти всі свої карти на стіл,— сказав Пайл.— Я не багатий. Але, коли помре батько, я матиму близько п’ятдесяти тисяч доларів. Здоров’я у мене прекрасне. Можу показати довідку — я проходив медичний огляд усього два місяці тому — і можу сказати, яка в мене група крові.

— Не знаю, як це перекласти. Навіщо їй ваша група крові?

— Як навіщо? Щоб бути певною, що в нас будуть діти.

— Це у вас в Америці так освідчуються в коханні: повідомляють цифру прибутків і групу крові?

— Не знаю. Мені ніколи раніше не доводилося цього робити. Можливо, вдома моя мати поговорила б з її матір’ю.

— Про групу крові?

— Не смійтеся з мене, Томасе. Я, певне, здаюся вам старомодним. Розумієте, я трохи розгубився в цій ситуації.

— Я теж. А вам не здається, що нам краще кинути все це і розіграти її в кості?

— Тепер ви прикидаєтеся грубим, Томасе. Я знаю, що ви по-своєму любите її не менше від мене.

— Гаразд, шкварте далі, Пайле.

— Скажіть їй: я не розраховую на те, що вона одразу ж мене покохає. Це прийде з часом. Але скажіть, що я пропоную їй забезпечене й певне становище в суспільстві. Не дуже романтично, звичайно, але, мабуть, це краще, ніж пристрасть.

— Вона завжди може задовольнити свою пристрасть,— сказав я,— з вашим шофером, коли вас не буде вдома.

Пайл почервонів. Тоді незграбно підвівся і сказав:

— Це брудний жарт. Я не дозволю ображати її. Ви не маєте права...

— Вона ще не ваша дружина.

— А що можете запропонувати їй ви? — спитав він уже із злістю.— Одну-дві сотні доларів, коли будете від’їжджати в Англію, чи, може, передасте її вашому наступникові разом з меблями?

— Меблі не мої.

— Вона теж не ваша. Фуонг, ви підете