Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

— Це Пентагон… — заступник спробував наголосити на тому, що це борт з керівництвом з Вашингтона й не можна, мовляв, примушувати чекати генералів та чиновників.

— Мені нахрін, похрін, звідки цей борт, які птиці і зі скількома зірочками там сидять! Мене цікавить одне: чи можуть вони піти на друге коло і який у них запас пального! У мене пес на смузі!!!

Тут зайшов сержант, старший зміни на вежі контролю. Він простяг Вескотту телефон. Полковник узяв апаратик двома сарделькоподібними пальцями, від чого склалось враження, що телефон просто щез в нього в долоні і він говорить собі в жменю.

— Вескотт! — гарикнув він у мікрофон. — Сер, так, сер!..Ні, сер!..Так, сер!..Сер, варіантів три. Або ви йдете в запасний коридор і займаєте чергу за транспортником, або сідаєте в цивільних Бредлі чи Брайнарді, або летите в Спрінґфілд, сер!..Ні, сер, мені прикро, але в мене немає інших варіантів, сер!..Пробачте, сер, але на цій базі поки що рішення приймаю я. І моє рішення таке, як ви почули, сер! — Вескотт віддав телефон сержантові.

Волтон став блідий, як простирадло.

— Я повторюю. Мені похрін, хто там у повітрі. Я забороняю всі посадки. Що тут неясно?!

Полковник лаявся вкрай нечасто. Але ситуація була справді складна. Пес на злітній смузі — це надзвичайно небезпечно.

— Що будемо робити? — звернувся полковник нарешті до нас.

— Я до такого пса не підійду, я пас, — сказав капрал Петерсен. — Він може яйця відхопити за секунду. І півдупи.

— У кого з вас пітбулі? — спитав Вескотт.

Кілька присутніх підняло руки.

— І що скажете?

— Та, емм… нічого…

— Пітбулі зазвичай не підпускають до себе чужих…

— Вони агресивні…

— У них невідомо що в голові…

— Це у вас невідомо що в голові!

Усі обернулися. Трейсі, схрестивши руки на грудях, сиділа на столі. Виразом обличчя вона нагадувала мого університетського професора Янґутова, коли той був змушений вислухувати маячню, яку ми верзли на його семінарах з буддійської філософії.

— Підпустить пес до себе чужого чи ні, залежить од того, як пса виховали. Агресивність не залежить од породи. Бувають лагідні пітбулі і злі чівави. Ясно одне. Цуцик зараз нікого до себе не підпустить і не дасть себе відвести. Навіть не намагайтесь це зробити. На приманку він не поведеться. Тут потрібен або хазяїн, або нам усім доведеться стати ланцюгом і загнати його в безпечне місце.

— А якщо кинеться?

— Не кинеться. Він у стресовому стані. Якщо не проявляти до нього агресії, а просто йти на нього, він відступатиме.

— А в тебе який собака?

— Йоркі.

Дехто вголос зареготав. Полковник підняв на Трейсі погляд.

— Звідки такі знання?

— Я волонтер-інструктор у поліційному підрозділі K-9 у Спрінґфілді. По вихідних треную поліційних собак, — сказала Трейсі, розглядаючи свій манікюр.

Усі перестали сміятись. Навіть не всміхалися.

— Вибач… Ми не знали… — вичавив із себе хтось.

— Дурниці, ви ж такі розумні, куди мені, власниці кишенькової собачки.

— Трейсі, командуй! — полковник звернувся до сержанта з вежі контролю: — Забезпечте мені прямий зв’язок з усіма бортами в повітрі!

— Sir, yes, sir!

Ми всі вийшли на смугу.

— Нам потрібно більше людей, — сказала Трейсі. — Ми всі маємо стати ланцюгом, на відстані витягнутої руки один до одного, і заганяти пса до виходу «B». Там є вузький прохід, який можна заблокувати. Тоді дочекатись служби контролю тварин.

— Ясно! — сказав полковник.

Ми витяглися довгим ланцюгом і почали рухатися до виходу «B». Здоровезний пес стояв, опустивши голову. Хвіст ледь помітно виляв.

— Він махає хвостом, це ОК? — спитав хтось у ланцюзі.

— Ні, голова опущена, хвіст униз. Він знервований. Будьте обережні, — сказала Трейсі.

Несподівано зліва на високій швидкості під’їхав патрульний «Гамві». З нього вистрибнуло четверо солдатів з гвинтівками. Вони зайняли позицію для стрільби й пересмикнули затвори. Пес загарчав і трохи відступив до смуги — там було чисто.

— Хто пригнав наряд зі зброєю?! — закричав полковник. — Чия самодіяльність?! Заберіть солдатів з гвинтівками!!! Відставити цілитися в пса!!!

Солдати виструнчилися перед командиром бази.

— Чий був наказ?!

— Начальника охорони бази!

Полковник зірвав з одного бійця рацію.

— Маковскі, що це значить?! Я давав наказ висувати патруль?! Що за херня, я вас питаю?!

— Два-нуль-три, повертайтесь на пост! — наказав Маковскі. — Але ж, сер, я діяв за інструкцією… інструкція… — спробував виправдатися сержант Маковскі.

— Не мені вам пояснювати, сержанте, що після оголошення тривоги всі накази тут віддаю я! — гаркнув Вескотт у рацію. — О другій-нуль у мене в кабінеті!

— Sir, yes, sir!

Ми продовжили рух у напрямку виходу «В». До вузького проходу залишалось якихось двісті футів. Пес ще більше нервувався й почав підходити до нас ближче.

— Омайґад, я зараз упісяюсь, — прошепотіла напарниця. — Він на мене так дивиться! Мабуть, думає, що я найслабша ланка!

— Не бійся, бо він це відчуває. Він нервується. Але ти чула, що казала Трейсі? Він не нападатиме, — заспокоював я бідолашну сицилійку.

— Боже, він на мене дивиться!!!

— Не хвилюйся, бамбіна, він знає, що з тобою краще не зв’язуватись! До того ж він без шолома! — пожартував я.

— Дурень!!! Ха-ха, як смішно!

Жарт явно вдався.

Раптом почувся оксамитовий гуркіт, і прямо над нами пролетів величезний товстий транспортник С-130.

— Віскі, танго, фокстрот? Вежа, що там у вас за вечірка на смузі? — пролунало з динаміка величезної польової радіостанції, що її солдат, який забезпечував полковникові зв’язок, носив у рюкзаку за спиною. Whisky Tango Foxstrot радійною мовою означає WTF?! тобто «шо за нах?!».

— Вітаю, сто двадцятий! — замість вежі відповів полковник. — У нас тут пес на смузі. Заберіть ешелон 2800, ідіть у стендбай і чекайте вказівку вежі! Гаррі, скільки у вас пального?

— Сер, пального на годину, сер! 2800, прийняв, сер! — було видно, як літак, залишаючи чорний слід, набирає висоту.

До виходу «B» залишалося менше ста футів.

Ми без проблем загнали пса у вузький прохід виходу «B». Бійці охорони заблокували вихід, і пес спокійно дочекався служби контролю. Хлопчик і дівчинка з Animal Control, працівників якої чомусь у всіх фільмах показують бездушними гицлями-душогубами-живодерами, без проблем підманили пса і взяли його на повідець. Щойно клацнув карабін, пес одразу заспокоївся.

Собака виявився дуже лагідним і добродушним, усім лизав руки й несамовито махав хвостом, доволі боляче попадаючи по ногах. На нашийнику висіли бірки з відмітками про щеплення від сказу. До того ж пес був чіпований, тобто власника знайти буде нескладно.

— Чого ж ти втік, братчику? — Вескотт присів перед псом. — Базу мені на вуха поставив. П’ять бортів у повітрі дві години кружляли, генерала з Пентагона через тебе у Спрінґфілд відправив!

Пес винувато махав хвостом і лизав полковникові руки, норовлячи лизнути ще й лице.

— Якщо хазяїн не знайдеться, привезіть його мені назад. Я заплачу всі збори й витрати, — сказав полковник «гицлям», що радісно всміхалися. — Цей типчик тепер має стосунок до моєї бази. Я його не покину!

— Авжеж, полковнику! Якщо хазяїна не знайдемо, то через два тижні карантину він буде у вас на базі! — сказала дівчинка, заповнюючи документи.

Пізніше, коли служба безпеки передивилась відео з усіх камер, з’ясувалося, що пес потрапив на територію авіабази… через головний КПП, коли вночі на територію заїжджала вантажівка. Пес зайшов одразу за нею. Рота охорони банально проспала порушника. На всіх вартових