Джеймс Баррі - Пітер Пен

дівчини? І він вирішив врятувати її. Простий спосіб полягав би в тому, щоб перечекати, поки пірати заберуться геть, — але Пітер ніколи не обирав простих шляхів. Для нього не існувало майже нічого неможливого, і тепер він вирішив імітувати голос Гака:

— Гей ви там, собаки! — покликав він. Це прозвучало неперевершено!

— Капітан! — здивовано перезирнулися пірати.

— Напевно, він пливе до нас, — здогадався Старкі, коли вони розглянулися довкола і так нічого й не побачили.

— Ми висаджуємо індіанку на скелю, — похвалився Смі.

— Відпустіть її, — пролунала вражаюча відповідь.

— Відпустити?!

— Так, розріжте мотузки і нехай вона собі йде.

— Але, капітане…

— Зараз же, чуєте мене?! — кричав Пітер. — Або я проштрикну вас своїм гаком.

— Ди-и-ивно! — видихнув Смі.

— Краще виконувати розпорядження капітана, — нервово промовив Старкі.

— Угу, — погодився Смі й перерізав мотузки, якими була зв’язана Тигрова Лілея. І тут же вона, як рибка, ковзнула у воду — просто з-під ніг Старкі. Звичайно, Венді була в захваті від такої винахідливості Пітера; але вона знала, що він теж собою захоплюється, і зараз ще закукурікає, і викаже себе — тому мерщій затулила йому рота рукою. Але не встигла вона цього зробити, як над затокою пролунав голос Гака:

— Гей ви там, на шлюпці!

Тепер це вже був не Пітер.

Може, Пітер і збирався крикнути, але натомість його губи стулились у здивованому посвисті.

— Гей там, на шлюпці! — знову пролунав голос.

Тепер уже й Венді зрозуміла: справжній Гак теж був тут, на воді.

Він наближався до шлюпки, і коли його підлеглі присвітили йому ліхтариком, відразу підплив до них. У світлі ліхтарика Венді бачила, як він зачепився гаком за борт; вона бачила його злюче засмагле лице, коли він вилазив з води, мокрий наскрізь.

Вона тремтіла всім тілом і рада була б попливти кудись далеко-далеко, але Пітер не рушив з місця. Він бавився життям, а ще — його переповнювала пиха.

— Хіба я не чудовий? Бач, який я чудовий! — шепотів він їй на вухо, і хоча вона поділяла його думку, але разом з тим раділа, що ніхто, крім неї, цього не чув. Він показав їй знаком: слухай.

Ті двоє піратів страшенно хотіли довідатись, яким вітром капітана занесло до них, але той сперся головою на гак і так сидів у глибокій задумі.

— Капітане, з Вами все гаразд? — несміливо спитали вони, а він відповів глухим стогоном.

— Він зітхає, — сказав Смі.

— Він знову зітхає, — сказав Старкі.

— І знову зітхає, третій раз, — сказав Смі.

Тоді нарешті капітан заговорив — пристрасно і несамовито.

— Гра почалась! — вигукнув він. — Ті шмаркачі знайшли собі маму.

Венді була перелякана на смерть, але все-таки не могла не запишатися.

— О, що за чорний день! — вигукнув Старкі.

— А що таке “мама”? — спитав дурненький Смі.

Венді це так вразило, що вона вигукнула:

— Він не знає! — і відтоді завжди думала, що якби можна було тримати ручного пірата, то вона приручила б Смі.

Пітер потягнув її під воду, бо Гак стривожився і гаркнув:

— Що це було?

— Я нічого не чув, — відповів Старкі.

Підіймаючи ліхтар вище, пірати роззирнулися і побачили дивну картину: те гніздо, про яке я уже згадував, гойдалося на хвилях, а в ньому сиділа Птиця-Небилиця.

— Дивися, — сказав Гак у відповідь на запитання Смі, — оце і є мама.

Як повчально! Гніздо, напевно, звалилось у воду, але хіба мати покине своїх дітей? Ніколи! Був момент, коли голос його зірвався, ніби він ненароком згадав ті далекі невинні дні, коли… але він гаком відігнав свою хвилинну слабкість.

Смі, надзвичайно вражений, пильно приглядався до птиці, поки гніздо пропливало повз них, а підозріливий Старкі припустив:

— Якщо це мати, то, може, вона вештається тут, щоб помогти Пітерові?

Гака пересмикнуло.

— Так, — підтвердив він, — цього я й боюсь.

З розпачливих роздумів його висмикнув нетерплячий голос Смі.

— Капітане, — сказав Смі, — а чому б нам не викрасти маму цих хлопців, щоб зробити її нашою мамою?

— Розкішний задум! — вигукнув Гак, і в його діяльному мозку зразу виникла схема практичного втілення. — Треба викрасти дітей і доправити їх на корабель: хлопців ми пустимо на дно, а Венді буде нашою мамою.

Венді знову забула, де вона.

— Нізащо! — крикнула вона і аж підскочила в воді.

— Що це було?

Але вони нічого не розгледіли і вирішили, що це, мабуть, листя на вітрі шелестить.

— То що, згода? — запитав Гак.

— Так, ось Вам моя рука, — відповіли вони в один голос.

— І ось вам мій гак. Клянетесь?

— Клянемось!

Вони всі троє сиділи на скелі, і раптом Гак згадав про Тигрову Лілею.

— Де індіанка? — гаркнув він.

Бували хвилини, коли на нього находив грайливий настрій, і пірати подумали, що це власне така хвилина.

— Все гаразд, капітане, — вдоволено відповів Смі, — ми її відпустили.

— Ви відпустили її! — загорлав Гак.

— Це ж був Ваш особистий наказ? — засумнівався боцман.

— Ви самі наказали нам її відпустити, — запевнив Старкі.

— Хай йому сто чортів! — горлав Гак. — Хтось нам морочить голову!

Його лице почорніло від гніву, але він бачив, що пірати вірять у власні слова, і це його вразило.

— Хлопці, — сказав він схвильовано, — я не віддавав такого наказу.

— Ди-и-ивно, — сказав Смі, і пірати нервово засовалися.

Гак підніс голос, але в ньому чулося легке тремтіння.

— Ти, Духу, що витаєш цієї ночі тут, над темними водами, — гукнув він, — ти чуєш мене?

Звичайно, Пітерові слід би було промовчати, але, звичайно, він не міг промовчати. Він негайно відповів голосом Гака:

— А щоб тобі кілок в ребра і кольки в печінку, — так, я чую тебе.

У цей критичний момент Гак навіть не зблід, анітрохи, зате Смі і Старк з жахом вчепилися один в одного.

— Хто ти, незнайомцю? Говори! — зажадав Гак.

— Я — Джеймс Гак, — відповів голос, — капітан “Веселого Роджера”.

— Ні-ні, не правда, — прохрипів Гак.

— Сто чортів тобі в печінку! — відказав голос. — Ще раз промов це, і я запущу в тебе якір.

Тоді Гак спробував заговорити запопадливо.

— Якщо ти Гак, — промовив він майже смиренно, — то будь ласкавий, скажи мені: хто ж тоді я?

— Ти — тюлька, — відповів голос. — Звичайнісінька тюлька.

— Тюлька… — невиразною луною повторив Гак, і саме тоді його гордий дух зламався.

Він бачив, що його підлеглі відступилися від нього.

— Невже весь цей час ми були під командою тюльки? — бурмотіли вони. — Яке це приниження для нас!

Тепер вони перетворилися на собак, що гарчать на господаря, але Гак у своєму горі ледве чи помічав їх.

У цій жахливій ситуації йому потрібна була