Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

скельцями окулярів аж палали цікавістю. — Про це хочуть знати всі! Старий Джоплін казав мені, що їздить навіть на вчені конференції з цього питання — «що відбувається після смерті». Безсмертя... Доля людської душі...

— Я глибоко зітхнула:

— Він сказав, що ти розжирілий.

— Що?!

— Головним чином він говорив про нас. Він спостерігає за нами й знає наші імена. Він сказав...

— Сказав, що я розжирілий?

— Так, але...

— Розжирілий? Гарна тема для розмови з потойбічним світом!

— Та він тільки таке й торочив! — вигукнула я. — Всілякі безглузді дурниці! Він, напевно, злий. Хоче зашкодити нам, розсварити нас... Казав, що я дурна й не бачу нічого, що коїться довкола... Пробач, Джордже! Я не хотіла тебе образити. Сподіваюсь...

— Якщо мене цікавитиме моя вага, я краще куплю собі дзеркало, — відповів Джордж. — Це не так розчаровує мене. А от те, що не було жодних розмов про потойбічне... Шкода! — Він куснув бутерброд і зручніше вмостився на стільці.

— А що привид казав про мене? — поцікавився Локвуд, дивлячись мені в обличчя своїми темними, спокійними очима.

— Е-е... всілякі дурниці.

— Наприклад?

Я хутко перевела погляд на бутерброди, зупинилась на одному — найбільшому — і взяла його з таці:

— О, шинка! Чудово!

— Люсі! — провадив Локвуд. — Нещодавно ми так само розмовляли з Мартіною Ґрей — розпитували її про зниклого чоловіка, а потім знайшли його труп на дні її власного морозильника. Не хитруй, а розповідай усе, як було. — Він легенько всміхнувся. — Слово честі, це не засмутить мене.

— Справді?

— То що ж він сказав? — коротко реготнув Локвуд. — Що в його словах було такого поганого?

— Ну, він сказав мені... я, звичайно, не вірю йому, й мене це анітрохи не цікавить... Одне слово, він натякав, що в тій кімнаті ховається щось небезпечне. Ти знаєш — в отій кімнаті нагорі... — безпорадно закінчила я.

— Так, знаю, — твердо відповів Локвуд, ставлячи чашку на столик. — У тій самій, що не дає тобі спокою.

— Я тут ні до чого! — хрипко вигукнула я. — Привид у склянці сам заговорив про неї!

— Привид у склянці? Авжеж. Його, мабуть, займає те саме, що й тебе... — Локвуд згорнув на грудях руки. — То розкажи мені, що ж саме говорив тобі «привид у склянці»?

Я облизала губи:

— Це не має значення. Ти ж усе одно не віриш мені, то я більше нічого й не скажу. Піду краще спати.

Я підвелася. Локвуд теж підхопився.

— Ба ні! — заперечив він. — Після того, що ти розповіла нам, тобі не вдасться просто так піти зі сцени, як примадонні! Ану, кажи, що ти бачила в тій кімнаті?

— Нічого я там не бачила. Кажу тобі... — я помовчала. — То виходить, там щось є?

— Я тобі такого не говорив!

— Ти мав на увазі, що я могла там щось побачити!

Ми стояли, зирячи одне на одного. Джордж тим часом узяв собі ще один бутерброд. Аж тут у коридорі задзвонив телефон. Ми всі разом аж підскочили з несподіванки.

Локвуд вилаявся:

— Кому там, у біса, не спиться? Пів на п’яту ранку! — і пішов знімати слухавку.

— Здається, Маріса Фіттес мала рацію,— зауважив Джордж.— Ці Треті Типи влаштовують шарварок у голові й граються з почуттями. Погляньте хоча б на себе — сваритесь через дурницю...

— Це не дурниця! — зіпнула я. — Це питання довіри, якої...

— Як на мене, це питання нічого не варте, — провадив Джордж. — Мене, скажімо, цей привид назвав розжирілим... Хіба я так реагував на його слова?

Двері відчинились, і з’явився Локвуд. Гнів на його обличчі змінився подивом і стурбованістю.

— Ця ніч стає дедалі химернішою, — повідомив він. — Телефонував Сондерс. Із кладовища. Хтось удерся до каплиці, де стояла домовина Бікерстафа. Одного підлітка з нічної варти поранено. Пам’ятаєте оте трикляте дзеркало? Його вкрали.

Частина третя

Зникзе дзеркало

9

Цей телефонний дзвінок не був останнім того ранку. Наступний пролунав години через чотири — вже по восьмій, коли ми намагалися заснути. Зазвичай за подібних обставин ми діяли таким чином: а) не звертали уваги (Локвуд); б) чемно просили зателефонувати пізніше (Джордж); в) посилали до дідька лисого (я — бо коли я втомлена, мене краще не турбувати). Проте оскільки нам телефонував не хто інший, як інспектор ДЕПРІК Барнс, який негайно викликав нас до себе, ми не скористалися жодним з цих варіантів. Уже через п’ятнадцять хвилин, так і не поснідавши, ми втиснулись у таксі й вирушили до Скотленд-Ярду.

Надворі знову був чудовий літній лондонський ранок — світло-сірі тіні падали на залиту сонцем дорогу. Всередині таксі, щоправда, було аж ніяк не сонячно. Блідий, як крейда, Локвуд цідив крізь зуби коротенькі репліки. Мішки під Джорджевими очима скидались на гамаки, в яких спочиває двійко польових мишенят. Дорогою ми майже не розмовляли.

Цей настрій цілком пасував і мені. Галова моя ладна була розвалитись. Я відчинила віконце й заплющила очі, щоб свіже повітря трохи охолодило й прочистило мої думки. Надто вже багато накопичилось подій за минулий вечір: привид на кладовищі, вишкірений череп у склянці, сварка з Локвудом, — і все це майже водночас! Важко було повірити! Та найбільше мене бентежили застереження черепа. Сходячи вниз, до таксі, я з гострим болем поглянула на заборонені двері. Вдень, при сонячному світлі, страх від слів привида вщух, і я зрозуміла, що даремно піддалася йому. Цей череп — брехуні Він просто хотів налякати мене, Джордж казав правду. Слід бути обережнішою — ще й з моїм талантом Слухача.

Та водночас ця розмова відбулася насправді! Ще з часів Маріси Фіттес нікому в Лондоні так не щастило, як мені. Ця думка п’янила мене, поки я сиділа в таксі. Цікаво, хто з нас двох тут унікальний — я чи, може, череп?

Усміхнувшись до самої себе, я розплющила очі. Ми вже під’їжджали до Вікторія-стріт — і були майже на місці. Ось таксі проповзло повз склади компанії «Світанок», де блищали щити з рекламою їхньої найновішої продукції — лавандових гранат та