Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти... — тільки й промовила я. Мені так пересохло в горлянці, що я ледве могла говорити.
— Не найкраще привітання, — відповів голос, — але чітке. Не можу заперечити. Це справді я.
Я підскочила. Мені перехопило подих. Серце аж кипіло шаленою радістю. Так, я мала рацію: це Третій Тип! Цілком свідомий і здатний до спілкування! Шкода, що тут немає ні Локвуда, ні Джорджа, — треба негайно покликати їх, довести, що це мені не мариться! Я кинулася до дверей.
— Ой, тільки не клич їх, — пролунав болісний шепіт. — Побудьмо сам на сам — ти і я...
Це змусило мене зупинитись. Сім місяців минуло відтоді, як череп востаннє говорив зі мною. Та тільки-но я відчиню двері, як він замовкне... Я ковтнула слину, намагаючись не зважати на шалений стукіт свого серця.
— Гаразд, — хрипко відповіла я, вперше дивлячись на череп упритул. — Якщо ти цього хочеш, дай мені відповідь на кілька запитань. Хто ти такий? І чому розмовляєш зі мною?
— Хто я?— Плазма розпливлась, і я побачила на дні склянки бурий плямистий череп. — Ось хто я, — просичав голос. — Подивись на мене як слід. Тебе це теж чекає.
— Ой, який страх! — реготнула я. — Колись ти вже казав це мені. Стривай-но, як це було? «Смерть іде до всіх вас»? Що ж, пророк із тебе нікудишній. Я досі жива, а ти — така сама крапля слизу, ув’язнена в склянці. Гарне, нівроку, віщування!
Плазма з’єдналась над черепом — так, ніби зімкнулись двері ліфта, — і обличчя змінилось. Тепер воно здавалось немовби трохи розірваним — так, ніби дві половинки дверей зійшлись нещільно, й видиво набуло якогось химерно-кривобокого вигляду.
— Яка шкода, — зашепотіло воно, — що ти не дослухалась до моїх попереджень! Смерть у Житті а Життя в Смерті — ось що я хочу сказати. Проблема лише в тому, що ти дурна, Люсі. Ти не бачиш нічого, що коїться довкола...
Я почула, як далеко в кухні забряжчали ложечки. І облизала губи:
— Ця бридня мене не стосується.
Голос застогнав:
— Ти хочеш, щоб тобі все намалювали, як на картині? Напруж свої очі й вуха! Застосуй свій розум, дівчатко. За тебе цього ніхто не зробить. Твоя доля тільки в твоїх руках...
Я хитнула головою, щоб трохи прочистити мозок. Потім узялась у боки й пильно подивилась на обличчя в склянці:
— Це неправда! Не тільки в моїх руках. У мене є друзі.
— Хто? Розжирілий Джордж? Чи облудний Локвуд? — Обличчя скривилось у посмішці. — Еге ж, гарна компанія!
— Облудний?.. — Щось у цьому голосі майже гіпнотизувало мене — так, що з ним просто неможливо було сперечатись. І водночас його глумливий тон викликав у мене відразу. Я мимоволі позадкувала.
— Тільки не вдавай, ніби ти здивована, — промовив голос. — Потаємний, облудний. Ти ж знаєш, що це правда.
Останні слова мене просто-таки розсмішили:
— Ні, цього я не знаю!
— Тоді — вперед, — провадив шепіт. — Ти знаєш, де двері. Вперед!
Зненацька я відчула, як мені зараз потрібні мої друзі. Я більше не хотіла залишатись наодинці з цим зловтішним голосом.
Я рушила до дверей. Пальці намацали клямку.
— До речі про двері... Я знаю, як ти одного разу стояла поверхом вище біля забороненої кімнати. Тобі кортіло увійти туди, авжеж?
Я зупинилась:
— Ні...
— От і добре. Ти б не вийшла звідти живою.
Мені здалося, що під моїми ногами хитнулась підлога.
— Ні, — повторила я. — Ні.
І крутнула клямку.
— У цьому домі є речі, страшніші за мене...
— Локвуде! Джордже! — я прочинила двері — і раптом побачила, що кричу їм просто в здивовані обличчя. Локвуда це так приголомшило, що він пролив половину свого какао на килим у коридорі. Джордж ледве втримав у руках тацю з чипсами й бутербродами. Я хутко затягла їх обох до кімнати.
— Він говорить! — вигукнула я. — Привид у склянці! Дивіться! Слухайте!
Я нетерпляче тицьнула пальцем у склянку. Проте не треба говорити, що привид умить замовк. Обличчя пропало в каламутній плазмі — спокійній і тихій, як брудна дощова вода. В центрі склянки, під металевими затискачами, глузливо шкірився череп.
Стенувши плечима, я глибоко зітхнула:
— Він розмовляв зі мною! Справді розмовляв! Якби ви прийшли хоч на хвилину раніше...
Я похмуро глянула на друзів, ніби то була їхня провина. Нічого не кажучи, вони стояли на місці. Джордж поправив на таці бутерброд. Локвуд зітхнув, поставив чашки на столик і витер носовичком бризки какао з долоні.
— Сідай і випий какао, — запропонував він.
Я вирячилась на вишкірений череп. Мене переповнила лють. Я подалася вперед. Якби Локвуд не стримав мене, я копнула б цю склянку так, щоб вона полетіла через усю кімнату.
— Усе гаразд, Люсі, — сказав він. — Ми віримо тобі.
Я провела рукою по волоссю:
— Дякую.
— Сідай. Попоїж і випий какао.
— Гаразд.
Ми посідали їсти. Через кілька хвилин я сказала:
— Це було так само, як і минулого разу — тоді, в підвалі. Він заговорив до мене. І в нас відбулася розмова.
— Справжня розмова? — перепитав Локвуд. — Виходить, це все ж таки Третій Тип?
— Напевно.
— Що ж це була за розмова? — поцікавився Джордж.
— Вона дуже... роздратувала мене. — Я сердито позирнула на нерухому плазму в склянці.
Джордж тихенько кивнув:
— Так, Маріса Фіттес писала, що розмовляти з Третім Типом небезпечно. Привид перекручує твої слова й грається з твоїми почуттями. Ти поволі потрапляєш під його владу — аж поки починаєш діяти несвідомо...
— Ні. Цим словом — «роздратувала» — я просто підсумувала нашу розмову.
— Що ж він сказав тобі? — запитав Локвуд. — Якими передбаченнями поділився?
Я поглянула на нього. Він спокійно сидів, сьорбаючи какао. Як і завжди, він здавався бадьорим — попри всі халепи останньої ночі, — вимогливим, упевненим...
«У цьому домі є речі страшніші за мене...»
— Хм-м, нічого цікавого, — відповіла я.
— Ну, хоча б що-небудь?
— Може, щось про життя після смерті? — нетерпляче запитав Джордж. Його очі за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Череп, що шепоче, Джонатан Страуд», після закриття браузера.