Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

ванній кімнаті. Локвуда не цікавили ні сутність духів, ні їхні бажання чи наміри. Все, чого йому насправді хотілось, — якнайшвидше знищити їх. Тому, підозрюю я, його серйозно зачіпав відчайдушний Джорджів інтерес до привидів.

— Це радше справа Барнса, — провадив він уже спокійніше. — Нехай із цим морочиться ДЕПРІК, а не ми. Правда, Люсі?

— Правда! Це аж ніяк не наша робота, — я акуратно поправила край своєї спідниці. — Хоч часом тут і трапляється дещо цікаве... То ти прочитав цей напис, Джордже?

Джордж кивнув:

— Так. Ще до того, як з’явився привид.

— І що ж там написано?

— Там написано: «Якщо ти дорожиш своєю душею, то покинь і забудь цю кляту коробку».

Я завагалась:

— «Покинь і забудь»?

— Це, мабуть, означало, що труну не слід відкривати.

— Ну, зараз таке казати вже трохи запізно...

Локвуд здивовано поглянув на нас і кахикнув.

— Скільки разів вам нагадувати, що це вже не наша справа? — лагідно промовив він. — І Бікерстаф, і його дзеркало. А тепер, Джордже...

— Стривай! — зненацька втрутилась я. — Ти згадав Бікерстафа? А як тоді бути з історією про його смерть, яку розповів нам Джоплін? Адже тіло в труні анітрохи не було обгризене! А ще й куля у нього в голові!..

— Твоя правда, Люсі, — Джордж знову кивнув.

— Тому я вважаю, що його радше застрелили!

— Можливо... Мені теж так здалося...

— Це нас не стосується!— знову вигукнув Локвуд. — Якби цю справу не було закрито, це, можливо, й зацікавило б нас. Але роботу вже скінчено! Забудьмо про неї! Ми виявили й знешкодили Джерело — і нам за це заплатили!

— Правду кажучи, ми його не знешкодили, — заперечив Джордж. — І я можу це довести. Адже Бікерстафів привид вибрався з-під купи заліза й срібла! Такого досі не бувало. Ні, це справді варто окремого розсліду...

— Ні! Ні й ні! — повчальним тоном відказав Локвуд. — Ти, Джордже, випадково пересунув сітку, тому привид і вибрався. А ти мало не загинув! Ти, як завжди, поставився до цього легковажно! Турбуйся не тільки про власні інтереси!.. А це що тут робить?

Він показав пальцем на склянку з привидом, що стояла на кавовому столику. Череп було ледве видно крізь зеленкувату плазму. Сьогодні Джордж влаштовував з ним чергові експерименти. Денне сонце не справило на череп жодного ефекту — так само, як і гучна класична музика по радіо. Поряд зі склянкою громадились записники й папірці з нотатками.

— Ще один чудовий приклад! — провадив Локвуд. — Скільки часу ти марнуєш із цією жалюгідною склянкою! Краще б приділив цей час якомусь серйознішому розслідуванню, — це хоч трохи допомагало б нашій компанії!

Джорджеві щоки аж спалахнули від обурення:

— Про що це ти?

— Про нашу Вімблдонську справу! Ти проґавив геть усе, що стосувалось шибениць! Навіть цей йолоп Бобі Вернон розшукав більше корисних відомостей, ніж ти!

Джордж спокійно сидів на стільці. Він розтулив був рота, щоб заперечити, проте не став. Його обличчя було цілком байдужим. Він зняв окуляри й протер їх краєчком светра.

— Пробач. Я не повинен був так говорити. Це неправда, — мовив Локвуд, пропускаючи кінчики свого волосся крізь пальці.

— Ні, що ти, — сухо обізвався Джордж. — Відтепер я намагатимусь працювати краще.

— От і чудово.

Запала мовчанка.

— Хто-небудь хоче какао? — весело запитала я. Гарячий шоколад рано-вранці завжди поліпшує настрій. Ніч уже минала, скоро мало розвиднитись.

— Зараз я приготую, — Джордж підвівся зі стільця. — Принаймні це я вмію робити як слід... Тобі дві грудки цукру, Люсі? А тобі, Локвуде, з пінкою?

Локвуд похмуро поглянув на кухонні двері, що зачинилися за Джорджем:

— Я так шкодую за своїми останніми словами... — він зітхнув. — А тебе, Люсі, я хочу похвалити. Цей трюк з рапірою був надзвичайний.

— Дякую.

— Ти чудово влучила в ціль. Прямісінько між їхніми головами. Один дюйм ліворуч, і клинок потрапив би Джорджеві межи очі. Дивовижна точність.

Я байдуже махнула рукою:

— Просто... я зробила тоді все, що могла.

— Ти ж не цілилась навмисне? — уточнив Локвуд.

— Ні.

— Ти кинула рапіру навмання. Джорджеві просто пощастило, що він утратив рівновагу і впав. Інакше ти зробила би з нього шашлик.

— Умгу.

Він усміхнувся мені:

— Тільки... це все одно означає, що ти молодець. Ти — єдина, хто вчасно зреагував.

Як і завжди, від його похвали мої щоки трохи зарожевілись.

— Локвуде, — кахикнула я. — А цей привид Бікерстафа... який він? Раніше я таких не бачила. Ти бачив, як високо він виріс? Хто з Гостей на таке здатен?

— Не знаю, Люсі. На щастя, все це залізо, яке ми там порозкладали, зуміло його стримати. А тепер я повторю ще раз: це вже клопіт ДЕПРІК. — Він зітхнув і підвівся зі стільця. — Краще піду й допоможу Джорджеві. Я знаю, що я скривдив його. А ще трохи побоююсь, чи не зробить він чого-небудь із моїм какао...

* * *

Коли Локвуд пішов, я витяглась на канапі і втупилась у стелю. Хоч як я натомилась після нічних подій, перед моїми очима досі оберталось побачене: Джордж із Джопліном, що заклякли біля труни; вишкірене обличчя трупа Бікерстафа; моторошний сірий привид, що росте, росте аж до небес... Усі ці видива поволі змінювались переді мною, ніби я спостерігала за дитячою каруселлю.

Ліжко — ось що мені треба! Вмостившись у ліжку, я заплющила очі, — це теж не допомогло. Видива й далі переслідували мене. До того ж я пригадала той холод і скрадливий голос, який я чула біля могили. Він благав мене дивитись... Дивитись на що? На привида? Чи в дзеркало?

Добре, що я так цього й не довідалась...

— Утомилась?— хтось лагідно спитав мене.

— Так, трохи...

У мене в череві ніби відчинилась ліфтова шахта, і я шкереберть полетіла туди. Я розплющила очі. Двері досі були зачинені. За дві кімнати, з кухні, мені було чути розмову Локвуда й Джорджа.

А на стелі крутились зеленкуваті відблиски.

— Бо ти певна, що побувала в пеклі, — лунав далі цей тихий-тихий, чужий і водночас знайомий шепіт. Колись я вже чула його.

Повільно піднявши голову, я поглянула на кавовий столик, осяяний смарагдовим потойбічним світлом. Плазма в склянці вирувала,