Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

Прогулюючись вузькими алеями, я міркувала про життя, про всі зміни, що відбулися в ньому, і складала плани на майбутнє. Занурившись у роздуми, я загубила доріжку, якою йшла. Зупинилася. Повернулася на кілька кроків назад. Що ж, усе одно не впізнаю це місце. Важко зітхнула і вирішила йти просто вперед. Вибору небагато: або я дійду кудись, або викличу охорону парку, і дрони-помічники виведуть мене звідси.

Перший варіант виявився правильним. Не минуло й кількох хвилин, як обраний напрямок привів мене до закритої з усіх сторін деревами галявини, в дальньому кутку якої стояла акуратна різьблена альтанка. Поколивавшись, я вирішила перечекати час тут.

– Дозволите приєднатися? – несподівано почувши голос, я різко розплющила очі й натрапила на запитальний погляд містера Хьорста. 

Він стояв біля входу в альтанку, тримаючи у руці знайомий стаканчик із кавою. Пригрівшись на сонечку, я зовсім втратила зв’язок із зовнішнім світом і не помітила його наближення.

– Прошу, – кивнула я і злегка посміхнулася.

– Зізнаюся, не думав, що когось тут зустріну. Це місце складно знайти, – тойлоріанець сів поруч зі мною на лавку й розслаблено відкинувся на спинку.

– Ви часто сюди приходите? – запитала я, підтримуючи світську розмову.

– Так, це моє таємне місце, – він утомлено прикрив очі. – Тут так тихо і спокійно. Це місце допомагає очистити думки й прийняти важкі рішення.

– Згодна, – я відпила охололу каву і перевела погляд на вершини могутніх дерев.

Ми трохи помовчали, кожен поринувши у свої думки.

– Ви знаєте, не можу не скористатися нагодою, щоб не зробити комплімент вашому ораторському мистецтву. Це було чудово, – зізнаюся, не стрималася. Це був миттєвий порив душі, який не захотілося стримувати.

– Дякую. Ви були в залі? Мама студента, чи не так? – він зацікавлено відкрив одне око й ще раз окинув поглядом мою сукню.

– Так, новачка, – усміхнулася я, згадавши свого дорослого, самостійного чоловіка. Я не помітила, коли саме почала сприймати його як рідного.

– Уже обрали факультативи?

– Поки що зупинилися на фінансах, бойових мистецтвах, управлінні та артефактології.

– Хм, гарний вибір. Можу порадити ще зброярську справу. Це новий напрям, який куруватимуть наші спеціалісти.

У мене задзвенів комунікатор.

– Перепрошую.

Відклала стаканчик і відкрила повідомлення на лівому зап’ясті. Мені більше подобався вид тактильного управління, ніж мислеобразного.

Повідомлення було по закритій лінії: «Лі зник. У каміні знайшли обвуглену записку, призначену для тебе:

Чорні троянди почали свій цвіт,

Отруєний пилок поширить їх світ.

Обрана сила потрібна їм для зросту.

Відправлять вони всіх до чорного погосту.

Мирні сподівання ти відклади,

Заплутаєшся весь у круговерті брехні...

Сподіваюся, ти зрозумієш, що він хотів цим сказати. Бережи себе, доню. У морі знову шторм, хвилі загрожують поглинути кожного».

Доню... Так мене називав лише старий гном Брусс. Але що це за дивний віршик? І що там взагалі відбувається?!

– Щось сталося? Я можу вам допомогти? На Вас обличчя немає, – я й зовсім забула про містера, що сидів поруч.

– Ні-ні, дякую, мені потрібно йти, – я різко підвелася і почала спішно збиратися. – Всього доброго, дякую за компанію.

– До побачення, – він провів мене задумливим поглядом.

Поспішаючи за дронами, я безперервно намагалася додзвонитися до Лі. Якщо Брусс зв’язався зі мною, значить, справа зайшла надто далеко, і це вже не його звичайні ігри в хованки. Я подзвонила ще кільком спільним знайомим, але й вони були напружені й не мали нової інформації. У що ж ти вліз, Зайчику?

Глянувши на годинник, я зрозуміла, що потрібно поспішати, якщо хочу встигнути забрати дитину з Академії. Ми вирішили, що Аст поки не залишатиметься в гуртожитку, а житиме вдома. Принаймні, перший час.

Чекаючи на сина, я встигла зв’язатися з Бруссом. Вони зі старшим сином вирішили розпочати власне розслідування. Брусс пообіцяв тримати мене в курсі подій і повідомляти, якщо з’являться важливі новини. На душі було неспокійно.

– Меггі? Все гаразд? – на переднє сидіння плюхнувся Аст.

– Не зовсім. Лі зник, – я завела машину. – Пристебнися.

– Той, що нам чипи ставив? – неохоче пристібаючи пасок, уточнив колишній найманець.

– Так, він, – вписуючись у потік машин, я уважно скосила погляд на сусіднє сидіння. – Звідки синець?

– Як ти дізналася? Сліду ж не залишилося... – невдоволено пробурмотів підліток, потираючи щоку.

– Не забувай, хто я, – усміхнулася я краєчком губ. – І я все ще чекаю відповіді.

– Так один ідіот запустив по коридорах зачаровані неконтрольовані шари.

– І один із них влучив тобі в обличчя?

– В обличчя мені влучила мила на вигляд дівчина-перевертень, яку я випадково зачепив рукою, ухиляючись. Бісить, що не можна демонструвати силу!

Уявивши цю картину, я не змогла стримати сміх.

– Нічого смішного! – зло пробурмотів хлопець і відвернувся до вікна.

– Пробач. Але у вас там справді весело. Що ще цікавого сталося?