Olha Alder - Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder

— Не потрібно, — “раптом” протверезілий містер Ллевеллін з'явився позаду леді Фейрфекс і підставив свою долоню, закриваючи лоб леді Лавінії. — Ймовірно, леді багато випила. Дякую вам за турботу про неї.

Ошелешена леді Лавінія дозволила містеру Едварду допомогти їй встати. Лоб, де торкнувся чужий палець, горів, ніби обпікся.

— Того вечора перед смертю Рона ви відвідували захід “Китайського театру” в курильній кімнаті? — Сухо запитала вона, вже дотримуючись зовсім мінімальних пристойностей і змірявши його поглядом згори донизу.

— А вам яке діло? — Розвалившись на стільці, він знову потягнувся до скотчу. — Ну були ми й що? Ах, згадав… Це ви та дратівлива жінка, яка завадила нам подивитися шоу в перший вечір, так? — Він примружився, намагаючись краще роздивитися обличчя леді Лавінії, але вона, не подякувавши й не зробивши реверанс, відвернулася. Більше мати справ із ним особисто їй не хотілося.

Замість неї, попрощався з ним містер Ллевеллін.

— А чого ви хотіли, леді Фейрфекс? — Вичитував він її, поки вони поверталися до своєї стіни їдальні. — Ви думали, що проводити допит так легко?

— Тільки ви мені нічого не говорите! — Викарбувала вона, ритмічно постукуючи підборами. Лавінія стискала й розтискала кулаки, скрипіла зубами, не знаючи, як упоратися зі своїм гнівом, що зародився глибоко в серці.

Вона могла зрозуміти, що чоловіки її не поважали, насміхалися. Лавінія все одно завжди могла їх вразити. Але цей! Цей зухвалий, який втратив совість і людську подобу персонаж — ну просто обурливо неймовірний!

— Ну ось, ви хотіли пограти в детектива й констебля — ось і пограли, — відповів їй містер Едвард. — Це не жіноча справа!

Він не встиг договорити, леді Лавінія різко завмерла, розвернулася й поклала долоню, закриваючи йому рот.

— Замовкніть, — прошипіла вона. — Я не просила вас читати мені мораль.

Едвард подивився їй у вічі, де читалася глибока образа й приниження. Уся її душа, як щире романтичне послання, була обпалена не готовим до кохання, шанувальником.

Тоді він поцілував внутрішню сторону її руки.

Леді Лавінія відсмикнула долоню, здивовано розглядаючи вологий слід, що залишився на оголеній шкірі. Її щоки тут же зашарілися від сорому.

Нічого не сказавши, вона розвернулася й продовжила, вже менш упевнену ходу, у бік стіни, біля якої вони стояли раніше.

Цієї ночі вони не розмовляли одне з одним, мовчки притулившись до стіни, намагалися заснути, слухаючи виття вітру, плескіт бурхливих хвиль і стогони, не готових до таких кризових умов, пасажирів корабля “Санта-Марія”.

Вранці вода заспокоїлася.

Це все ще можна було вважати штормом, але вони перестали здійснювати круті віражі.

— Чи слід нам прогулятися до корабельного лікаря? — Запитала Лавінія, сумно оглядаючи порожні трапезні столи.

— Вам недостатньо одного грубого чоловіка? — Містер Едвард теж був голодний, але сніданку, очевидно, не передбачалося.

— Я обдумала слова того грубіяна… Що ж, красу теж можна використовувати, якщо це принесе ефективність щодо мети.

— Наша мета вже давно на дні моря, — протягнув Едвард.

— Ви так вважаєте? — Лавінія стиснула губи. — Було б прикро втратити мету, коли шлях іще далекий від завершення.

— Ви досі пам'ятаєте початок розслідування?

— А ви вже забули?

Їхня негучна в'яла перепалка вже починала переходити межу злості. Відчувши це, вони обоє замовкли.

Капітан прийшов через деякий час і дозволив розбрестися по своїх каютах. Першим, що вони почули, останніми покидаючи їдальню, був пронизливий жіночий крик.

— Джентльмен, пасажир другого класу? — Ледве позіхнувши, запитала леді Лавінія.

— Так, той, який не потрудився допомогти своїй дружині.

— Не розумію, — раптом сказала вона.

Містер Едвард повернув голову, дивлячись на неї:

— Що саме ви не розумієте?

— Чому вони не хочуть побачити тіло своєї близької людини? — Вона побіжно глянула на містера Ллевелліна.

— Вважаю, це страх. А також, деяка інфантильність. Зручність смирення і перекладання відповідальності на долю і Бога.

— Інфантильність, — Лавінія схрестила руки на грудях. — У нас є один цікавий факт, навіть два.

Вони перезирнулися.

— Гадаю, ви думаєте про те, що вбиті джентльмени всі ночували або є гостями другого класу.

Лавінія кивнула.

— Вбивця не може потрапити до першого класу або не хоче.

Едвард кивнув:

— Також, двоє точно відвідали шоу “Китайського театру” в курильній кімнаті.

— Але ми не знаємо про третього джентльмена.

— Поки що не знаємо. Можливо, оглянувши його тіло, ми зможемо зрозуміти, чи схожий метод убивства.

— Ах, так. Цього разу нам навряд чи розкажуть діагноз смерті.

— Корабельний лікар замкнений у трюмі з кількома пасажирами третього класу? — Посміхнувся Едвард.

Лавінія усміхнулася краєчком губи:

— На яке розтин ми підемо з вами перше? — Вона повернула голову до містера Ллевелліна.

Між ними пробігла іскра мовчазного розуміння.

— Сніданок! — оголосив слуга, знайшовши лише їх двох у їдальні.

— Чудово! — Леді Лавінія рушила до столу. — Містер Ллевеллін, не бажаєте скуштувати трапези? Боюся, далі ваш шлунок рішуче відкине їжу.

Едвард проковтнув, згадуючи жахливий труп містера Рона. Їсти йому тут же розхотілося. Але все ж, змусивши себе, він відсунув стілець для леді Лавінії й сів навпроти неї.

— Де нам шукати корабельного лікаря? — Він налив каву у порцелянову чашку леді Фейрфекс.

— У трюмі? — Вона знизала плечима. — У мене мало припущень щодо його місцеперебування, але думаю, ми можемо спитати у капітана.

Намагаючись не думати про майбутнє, не відчуваючи смаку, містер Ллевеллін якось набив свій шлунок. А ось Лавінія, навпаки, отримала масу задоволення від їжі, навіть порожевіла й засяяла, ніби не всю ніч провела на дерев'яній підлозі їдальні, а лише кілька хвилин.