Богдан Сильвестрович Лепкий - З-під Полтави до Бендер

16

На фігурі стиха підспівував козак. Ой на волики налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та з-над Ворскла до Прута.

А з другої фігури відповідав йому товариш: Та підемо ми, долю кленучи, Та з-над Ворскла до Прута, Бо не хочемо, щоб закули нас У московськії пута.

Це була пісня, яку тепер усі співали.

Мручко її не любив. «Пси би їм марша на валторнах грали. Виють, як до місяця собаки. Нічого кращого придумати не вміють. Веселости не має народ… Похоронники».

Лежав, згадуючи свій останній бій з москалями біля Переволочної. Привиджувалися альбеділівські офіцери, що рапірами прокололи себе, бо не хотіли тих рапір здавати і йти в полон. «Господи, прийми до свого царства небесного їх лицарські душі». І перехрестився. Зітхнув. «А все ж таки краще живий хорунжий, ніж мертвий полковник», — подумав уголос.

«Як кажете?» — спитав тоненький голосок.

«А тобі що до того? — відповів Мручко. — Таке мале й не спить, тільки снується та лякає людей».

«Сон мене не береться, пане сотнику».

«Бо нічого не робиш, лиш блазнуєш. Якби ти, дитино, хоч коней пас, або чоботи чистив, так і спав би».

«Працюю язиком, бо до того мене мій пан покликав», — відповів Рачок.

«То було колись, тепер інші часи. Промишляй, небоже, бо пропадеш, як на ярмарку собака».

«Знаю й журюся. Прийдеться турченят по вулицях смішить, як гетьмана не стане».

Мручко скипів: «Тю на твою дурну голову. Вже і смішак похоронної співає. Що вам сталося, люди? На кого глянь, — на кутні зуби сміється. Невже ж ви гадаєте, що доля слинявих боїться? До неї, як до полохливої коняки, сміло підходь, а то як побачить, що боїшся, копитами тебе по зубах заїде. Не першина. Поткнувся, так не лежи, а вставай і дивися, як би то ворога і де б то його так глемезнуть, щоб він ногами накрився».

«Гетьман важко хворий»… — з жалем проговорив Рачок.

«Гадаєш, синоньку, що я гетьмана менше люблю, ніж ти? Якби я знав, що продовжу його життя, то дав би свою кров перелить у його жили, бо знаю, що таких сотників, як я, багато, а він один. Але це неможливо, бо Бог сильніший за нас. Нам треба жити й кожному своє діло робить. Твоє діло сміх, а не плач».

«Сміятися крізь сльози?»

«Хоч би і крізь сльози, а смійся. Поки гетьман живий, сміши його, а помре, то побачимо, що буде. А тепер іди до Люксенбурга і спіть оба, бо від невиспаної голови толку не вимагай.»

«А ви чому не йдете спати?»

«Я не ти. Мій сон, як у того журавля, що стада пильнує. Спить і камінь у нозі тримає. Засне, камінь упаде і він будиться. Так і я. Що ти себе до мене рівняєш? Іди-йди!»

Рачок поштигулькав далі.

«Навіть блазнові фантазії бракує, — кивав головою Мручко. — Погано з нами, погано».

«Не спиш, сотнику?» — почув за собою голос Орлика. «Не сплю, ваша милосте, як і ви». «Так ходім оба по обозі». «Ходім».

Обходили варти, надслухували, чи не почують зловіщого тупоту московської кінноти від сходу, зближувала їх журба про долю табору.

Табор спав неспокійно. Голодні коні поверталися на схід та іржали, ніби просили, щоб вертатися у трав'ястий степ. Діти зривалися зі сну й плакали, бо їм увижалася московська погоня, про яку тільки й чули за днини. Жінки заспокоювали їх, а самі того тільки боялися.

За табором, на відшибі на захід бреніли струни бандури. Пішли туди.

Старий запорожець перебирав жваво пальцями і співав тремтивим голосом: Ой на татарських полях, На козацьких шляхах, Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють, Не орли-чорнокрильці клекочуть і під небесами літають, То сидить на могилі козак старесенький Як голубонько сивесенький У кобзу грає-виграває, Голосно співає…

Гурт козаків обступив старого бандуриста. Хто сидів, а хто лежав на череві, слухаючи й дивуючися, як такі грубі, до шаблі звичні пальці добували такі тендітні звуки.

«Дивний народ, — говорив Орлик до Мручка. — Втомлені і, здавалося б, безсилі, як під зиму муха, і замість спати — слухають, як кобзар співає». «Бо це не пісня, а життя, ваша милосте». «Сумна пісня».

«Так, правдива. Я смутку не люблю. Але цей мені по душі. Не розжалоблює, а підштовхує до діла».

Запорожець далі грав.

Кінь біля його постріляний, порубаний, Ратище поломане, Піхва без шаблі булатної, У ладівниці ні однісінького набою. «Буцім у нас тепер», — завважив Орлик.

«Не раз таке бувало і не пропали ми. Так не пропадемо й тепер».

«Гадаєш?»

«Знаю».

Коли б мені Бог поміг старі ноги розправляти, За вами поспішати,

Може б, я ще здужав на останку віку вам заграти,

Голосно заспівати.

Нехай би моя кобза знала,

що мене рука християнська поховала.

А вже мені старенькому без кобзи пропадати.

Не зможу я по степах чвалати,

Будуть мене вовки-сіроманці зустрічати, Будуть ділом за обідом коня мого заїдати.

«Атю! А-ву-тю-га» — почулося нараз.

Козаки схопилися на рівні ноги. Тільки кобзар сидів, як статуя, вдивлявся у бандуру, ніби ждав, поки не вилетять з неї останні відгомони звуків, добутих його рукою.

«Вовки. Вовки… А-ву-тю-га! А-ву-тю-га!» — понеслося кругом.

Тічка голодних вовків підсунулася під самий табор. Степові коні, знайомі з ними, збилися вкупу, головами досередини, щоб задніми ногами відбиватися від ворога. Ті, що не бачили вовків, наполохані бігли в табор. Козаки ловили їх і довго не могли заспокоїти: дрижали, як у пропасниці.

Зірвалися і шведи, але не відганяли вовків, лише здивовані слухали, як вони вили, відігнані козаками від табору далеко в поле.

Довго в нічному тумані на миршавих полях то займалися огники зеленаві, то гасли. Вовки очима світили. Подалися на схід.

«Може, по дорозі на москалів наскочуть», — казав Орлик до Мручка.

«Хіба на якого, що прилишився», — відповів Мручко і задумався. «Але знаєте, пане писарю генеральний, що?»

«Що, пане сотнику?»

«Гадаю, що нам тут нема що довго стояти. За вовками надтягнуть москалі. Це була їх передня сторожа».

Табор, розбуджений вовками, вже не заснув.

Готовилися у дальший похід.

17

Ранком дня 15 липня перед очима втікачів замайоріла широка, голуба смуга. З кожним кроком вперед вона ширшала і блакитніла. «Бог! Бог!» — почулося кругом.

Діти кричали: Дніпро! Для них кожна велика ріка був Дніпро. Похід приспішив ходи. За Богом кінчилася його небезпека. Там не буде страху. Забували, що на другім боці чекає на них невідоме: увійдуть на землю турка,