Богдан Сильвестрович Лепкий - З-під Полтави до Бендер
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чорняві хлопчики в червоних штанцях, з руками на грудях нахрест, підскочили й похилилися до землі перед своїм паном. Щось там помугикав з ними і поназносили тарілок, чашок, плящинок, немов на який пир.
Баша власними пальцями дер м'ясо і найсмачніше подавав то Понятовському, то Клінковштрему на патичках, гарно з дерева виструганих.
Нашим послам не дуже то до вподоби був такий спосіб їжі, але що робити: обрався грибом, так лізь у борщ.
Сорбети, халва і свіжі смокви та інші овочі були дуже смачні і посли заїдали їх
радо.
«Позвольте, ваша милосте, повторити вам прохання його величності короля
Карла»…
«І гетьмана Мазепи… — додав Клінковштрем.
«Так, і українського князя-гетьмана, — повторив Понятовський, — а саме, щоб ваша достойність зволили вислати на Бог кілька поромів для перевозу наших людей і вантажу на свою територію».
Баша вислухав прохання і примкнув очі, ніби йому нараз дуже чогось захотілося
спати.
Гнітуча мовчанка запанувала в душній, східними пахощами переповненій залі.
Баша похитувався злегка, буцім журився дуже, почувши прохання послів.
«Важко, панове, важко, ой дуже важко», — цідив крізь зуби.
Понятовський нахилився до нього. Щось шептав, знаючи, що такі речі найкраще полагоджується з вуха до вуха.
Баша слухав, завертав очима, аж промовив так тихо, Понятовський ледве почув: «Дві тисячі дукатів».
«Дві тисячі дукатів?» — зжахнувся Понятовський.
«І ані одного менше», — потішив його баша.
Тепер знову Понятовський став хитатися журливо.
«Велика гріш, велика гріш, — толкував йому баша, — але мені треба з другими поділитися, треба, бо люди жити хочуть. Усяка чоловік жити хоче, а час дорога, дуже дорога час»…
«Х ай буде дві тисячі дукатів», — простогнав Понятовський.
Баша встав і попровадив Понятовського до якоїсь секретної кімнатки. Дві тисячі дукатів перейшло з рук до рук.
«П'ять суден вишлю на лівий берег Бога з харчами для ваших людей і фуражем для коней. На тих суднах може король переправитися на наш бік, — сказав баша, прощаючися з послами. Бажаю вам щасливої дороги».
«Дякую достойності вашій».
Посли пішли.
«Бузовір. Стільки грошей злупив. Бодай би він подавився ними! Як усі вони таких баришів захочуть, то ми тут збідніємо, як костельні миші».
«Не наша голова, — відповів Клінковштрем. — Король більше вартує».
Понятовський глянув на шведа: «Знаєте, ваш мундир зовсім добре нині презентувався.»
«Бо я шви чорнилом позамазував», — відповів спокійно швед.
Баша сховав дукати й післав свого бігуна до сераскіра в Бендери з вісткою про погром короля Карла біля Полтави і про відворот шведів і козаків з-над Ворскла над Бог… «Що він каже на це? Пустити втікачів, чи ні?»
Про шведів не боявся. Дістати короля Карла на свою територію, це як у картах дістати козиря. Але Мазепа й козаки та ще й запорожці з своїм кошовим, то інша річ, це доволі лоскотливе питання. Хай сераскір рішає… У всякому разі дві тисячі дукатів є.
За той час Карло й Мазепа дійшли до Інгула і без перешкоди переправилися на другий бік. Посувалися далі на захід у напрямі Бога. Змінявся краєвид. Розкішний наддніпрянський степ, буйний і багатий у траву і в звіра, марнів і убожів.
Трава в якій міг сховатися їздець з конем, шуміла ген далеко за ними.
Увійшли в край, в якому й коня не було на чім попасти. Коні поверталися на схід і сумно іржали, прощаючися з привітною землею. Тут голод шкірив до них зуби. Води також не було. Люди й коні поспішали, щоб перед ніччю перейти пустиню.
Вечоріло, як від заходу стало повівати іншим повітрям.
«Бог недалеко, — сказав Орлик, прискакуючи конем до гетьманського возу. — Як ваша милість накажуть: йти далі, чи розтаборитися тут, дожидаючи повороту пана Понятовського?»
Гетьман підвівся і глянув кругом себе: «До Бога ще малощо не дві годині ходи. Люди й коні притомлені дуже. Спини похід. Якщо Понятовський надійде і скаже, що судна над Богом ждуть, то двигнемося коло півночі й переправимося за Бог, як ні, то переночуємо тут. Москалів не видно, а я боюсь, що без відпочинку люди погинуть. Дуже нас тая пустиня притомила».
Орлик почвалав конем від гетьмана до короля, і табор зупинився серед скучних, миршавою травицею зрідка порослих піль.
Хіба стільки доброго, що ворога можна здалека зазріти, бо рівно тут, як на долоні, і піски такі, що погоня ніяк не поспішить. Заки поспіє, можна буде добитися до Бога.
На щастя, і джерельце знайшлося. Та таке бідненьке, що треба було варту поставити, щоб воду розділювати недужим.
Для всякої безпеки вози уставили в чотирикутник, з драбин поробили фігури, і дбайлива ніч-мати стала вколисувати до сну своїх безталанних дітей.
Та не всі спали. Жінки журилися, як звичайно. Не так тим, що треба, як більше пустяками. Згадували свої хати й хазяйства і порівнювали нинішню нужду з колишніми багатствами.
«В мене там таких шість контушів залишилося, що й гетьманисі не сором».
«А гадаєте, що в мене скрині пусті? Показала б я вам свою передшлюбну інтерцизу, то ви за голову взялися б. Вбрання, білля, посуда, добре покійна мати про свою одиначку подбала».
«Не від мачухи і я, мої ви. Десять зразків такого перла в пуздрі залишила, як горох; рівні, рівнесенькі, а блистять, як… Ой, Боже».
«Добре, що перел не взяли. Перли це сльози».
«Кажуть, не знаю. От жидівки кохаються в перлах — і нічого».
«Як нічого? Стільки літ скитаються по світі. Мало то, гадаєте, вилили сліз. Гонять їх з одної країни в другу».
«І скрізь доробляються багатства».
«Бо то у багатстві щастя?»
«Всяко бува. Є, хоч бідні, а щасливі, а є й багачі безталанні, от хоч би покійний Кочубей».
«І його донька Мотря»…
Замовкли… Ніби тінь яка пустим полем майнула… мороз по спині пішов. Чути було зітхання і придавлений плач.
«В сльозах біди не втопиш, — промовив Орлик, наблизившися до жіночого гурта. — Хлопець спить?»
«Спить, Пилипе! Не буди його. Дуже трудний. Вже третій день жаліється, що головка болить».
«Це від спеки, Анно! Щоб ми до Бендер добились. Відпочине. Подумай, тут навіть для гетьмана і для короля лікарі ліків не мають».
«Гетьман нездужає?»
«Не каже того, вдає, буцімто йому краще, буцім степ його вилікував, але мені бачиться, він з кожною годиною гірше чахне.»
«Боже… А що буде, як його не стане?»
«Другого виберуть козаки».
«Тебе?» — спитала несміло. «Не знаю… Може»…
Притулилася до нього. Розмовляли без слів. Сумна тінь мандрувала полями.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З-під Полтави до Бендер», після закриття браузера.
