Джеймс С. А. Корі - Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі

одно вийшла красива. Бугай пригадав, що Моніка все ще на

зв’язку. І вона про щось запитувала.

— Еге, — мугикнув він. — Ну, оте, що ми хотіли втнути, знеструмити тобто корабель і всіх порятувати? Мабуть, нічого

в нас не вийде.

— Не можна здаватися. Не можна, — похнюпилася вона. —

Будь ласочка. Має бути якийсь вихід.

«Та нічого не має там бути, — подумав він, але не сказав

уголос. Анна завжди вважала, що цілковито програшних

ситуацій не існує. І от подивіться тепер на неї. — Хоча якщо

вихід і справді є, то хтось із вас його знайде».

— У вас усе погано? — запитав він.

— Усе… усе жахливо. Наче знову сталася катастрофа.

— Еге ж, розумію, — промовив Бугай.

— Так більше не можна, — відказала Моніка. — О, Боже, що ж

нам робити?

Промінець світла став сильніший. Яскравіший. У його потоці

пилинок уже стало не видно.

— Моніко, — гукнув він. — Послухай. Мені дуже прикро, але

я мушу йти, окей? А ви там старайтеся з усіх сил. Тримайтеся, гаразд? А що як… що як усе спрацює?

— Так?

— Перекажи Фреду Джонсону, що він мені винний, до самої, бляха, смерті.

Він урвав зв’язок й роз’єднав планшет. Узяв по гранаті в кожну

руку, поклавши великі пальці на їхні важелі. З люка виринула

голова й одразу пірнула назад. Коли не пролунало жодного

пострілу, голова вернулася, тепер уже повільніше. Бугай

усміхнувся й кивнув їй, немовби запрошуючи досередини.

Непрозорий фільтр щитка зник, і за ним об’явився вищирений

Казімір. Бугай ошкірився. Нарешті хоч якась радість.

Передсмертний делікатес.

— Агов, — звернувся до нього Бугай, хоча його слів однаково не

було чутно. — Потримай-но це для мене.

Він кинув йому дві гранати і поглянув на вираз Казімірового

обличчя, коли той зрозумів, що до нього летить.

Розділ сорок дев’ятий. Анна

Опритомнівши, Анна побачила, що висить у повітрі разом

з операторкою Окджу, заплутавшись у двох офісних

стільцях та фікусі у горщику. Десь одна за одною нескінченно

тріщали петарди. Хтось кричав. В очах усе пливло. Жінка

спробувала кліпнути пару разів, щоб розігнати туман, і струснула головою. Дарма вона це зробила, від різких рухів їй

так сильно прострелило в спину, що вона знову мало не зомліла.

— Що? — Анна спробувала було запитати, але з її вуст

зірвалося лиш невиразне бекання.

— Господи, Руда. Я думав, ти вже підсмажилася там, — відповів

знайомий голос. Грубий, але приязний. Еймосів. — Я би

страшенно засмутився, якби порушив свою обіцянку.

Анна ще раз розплющила очі, але цього разу постаралася не

ворушити головою. Вона висіла в повітрі посеред приміщення

студії. Поруч плавала Окджу, вткнувшися ступнею їй під пахву.

Анна звільнилася від стільців та відштовхнула від обличчя

фікус.

У ритмі стакато знову довго вибухали петарди. Їй довелося

довго розбирати плутані думки, аж поки вона зрозуміла, що

насправді це звуки далеких пострілів. По той бік кімнати Еймос, прихилившись до стіни біля вхідних дверей, вправним

натренованим рухом міняв магазин. З другого боку дверей один

з ООНівських солдатів вів по комусь вогонь. Кулі, що летіли їм

у відповідь, вищерблювали скло пластик у панелях задньої стіни, на відстані кількох метрів від Анни.

— Якщо ти жива, — промовив Еймос, узяв паузу, щоб

вихилитися з-за повороту, й швидко вистрілив, — то в твоїх

інтересах було би забратися геть із-посеред кімнати.

— Окджу, — Анна смикнула ту за руку, — прокинься. Треба

вибиратися звідси.

Рука дівчини безвільно ляснула, коли її тіло почало поволі

обертатися в повітрі. Анна помітила, що голова Окджу

вигнулася під гострим кутом до плечей, обличчя осунулося, очі

витріщилися в нікуди. Анна мимохіть відсахнулася від неї, всередині заворушилася якась рептилія, наказуючи якомога

хутчіш тікати від трупа. Воловодова дзявкнула й ногами

відштовхнулася