Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

певний сенс. — Обличчя його посуворішало. — Окрім хіба того, що вона ще й досі дівиця! Це вже занадто!

Його приятель знизав плечима.

— Хочеш вір, а хочеш ні. Я сподіваюся, що ми її скоро знайдемо, і ти зможеш отримати слово лікаря, якщо вже тобі так кортить.

— А всі ті твої вихвалки в корчмі у Кембриджі!

— Карти тасують, але ж далеко не всі з них грають. Я легко міг би заволодіти тобою в хліву в Білла Мітчелла, але правда полягає в тому, як я вже казав, що я прагну не когось одного, а вас обох як одне ціле. Либонь, прийде колись такий день, коли таємна хіть Анни візьме гору над її розумом, і так само твоя (яка, хоч як би ти це заперечував, очевидна для мене!): якщо такий день настане, ну, що ж, тоді, можливо, я заскочу вас на гарячому і десь там тісно притулюся до вас, як це робив Катулл з коханцями, і, як той спритний поет, пришпилю вас за тим заняттям, — ні, насаджу вас обох, немов близнят-голубеняток, на один рожен!

Поет здригнувся.

— Це все мені в голові не вкладається, Генрі: Куд — герой; мій батько прибув до Меріленду, щоб розшукати Анну, й уклав союз зі злодієм Балтимором; Анна досі лишається незайманою; а ти після всього, що з'ясувалося, — ти цілком невинний і досі зостаєшся моїм другом! Й ось тобі ще! Ти аж ніяк не робиш речі простішими, виголошуючи, що жадання моєї сестри є взаємним! Така хтива думка мені ніколи й на розум не приходила!

Берлінґейм звів брови.

— Тоді ти ввів в оману слуг у Сент-Джайлзі. Місіс Твіґґ, бувало, говорила мені…

— Це відьма, у якої самі брудні мислі в голові!

— Та вони навіть віршика склали, який…

— Знаю я ті їхні безецні віршики, чи що вони там понапридумували, — нетерпляче мовив Ебенезер. — Я ще змалку наслухався їх чи не з десяток. Як і не є для мене чимось новим і незнайомим цей твій наклеп, коли вже хочеш знати, хоча я був немало вражений, почувши, що ти розділяєш цю злісну вигадку. Ми з бідолашною Анною від народження мусили дихати цим повітрям прихованих натяків, яке багацько разів примушувало нас червоніти й опускати очі долу. З моїх десяти років уся челядь нашого батьківського дому стала думати про нас найгірше, не маючи для того жодних причин, окрім тієї, що ми були близнюками. На її нещастя, тіло Анни почало розквітати у ранньому віці, і навіть її найближчі подруги, ба навіть ота сама Меґ Бромлі, яка передавала їй твої листи з Темз-стріт, — усі вони виголосили, що це я є виною того, що вона так швидко достигла, й отим своїм перешіптуванням вони доводили Анну просто до сліз! Усе це, зауваж, на тій тільки підставі, що ми двійнята і, на відміну від багатьох братів і сестер, ніколи не сварилися, віддаючи перевагу товариству одне одного перед цим любострасним світом! Я ніяк не можу цього збагнути.

— Втім, попри всю ту твою Кембриджську науку, — засміявся Берлінґейм, — ти й у половину не такий вчений, як твоя сестра! Коли я вперше здогадався, що ж її так непокоїть, перш ніж то вона побачила сама, ми учинили довгу і таємну розвідку щодо предмета близнюків — їхнього місця в легендах, релігіях і світі. Цим розслідуванням я мав намір не так вилікувати Аннину сверблячку, бо я зовсім не був переконаний, що це якийсь хворобливий стан, як радше зрозуміти це явище, побачити його під кутом пістрявої історії біологічних видів і вимислити найосвіченіший спосіб, як дати йому раду. Чи ж варто й казати, що моя цікавість, як і її, йшла від щирого серця? І її любов до мене, у якій вона так часто мені присягалася, я бачив те вповні ясно, була любов'ю до тебе, яку відвертало, якимсь химерним чином перетворивши, її цнотливе сумління. Коли вона прибігала до мене у флігель, то це була неначе діва, яка, зваблена і ошукана, біжить до жіночого монастиря, щоб стати Христовою нареченою, і я дуже побоювався, що коли для її стану не знайдеться помічних ліків, то вона може зовсім втратити здоровий глузд, або ж це призведе її до якогось замінника, який не буде таким делікатним і не дбатиме так про її честь, як я.

— О Боже!

— Через це я й повів її далі, ніж передбачалося, — продовжив Берлінґейм. — Я освідчився їй у коханні, тільки це було напівправдою, як ти розумієш, і разом ми заходилися досліджувати туманний світ легенд, християнських і поганських. Чотири роки ми вивчали — від ваших чотирнадцяти і до вісімнадцяти років, — і все це потайки. Ззовні цим нашим розвідинам нічим не можна було дорікнути, і я прагнув, щоб ти долучився до нас, але Анна у жодному разі цього не хотіла. Далебіг, Ебене, якою ж невтомною науковкою є твоя сестра! — Він покрутив головою, відчуваючи благоговіння від цього спогаду. — Я ніяк не міг настарчити на неї томиськ книжок про заморські подорожі та мандри, про язичницькі обряди та звичаї: вона кидалася до них, немов та левиця на свою здобич, перетравлювала їх, вигризаючи величезні шматки, і прагнула ще більшого! Я міг би закластися головою, що у віці сімнадцяти років вона була найбільшим авторитетом у світі на тему близнюків і залишається ним і донині.

— І я нічого про те не знав! — Ебенезер похитав головою і якось дивно засміявся, не в змозі цього збагнути. — Але що там такого можна взнати про близнюків, окрім того, що їх було зачато одним махом?

— Ну, хоч би те, що ваш знак зодіаку Близнята, а весна — це ваша пора року, — відказав Берлінґейм.

— Щоб з'ясувати таке, не треба бути вченим. Це й так усім відомо.

— Так само, як і те, що весна, і зокрема травень — це пора плодючості й перших громовиць у році.

— Годі тобі дражнитися! — роздратовано відказав поет. — Ці останні день і ніч були найнещасливішими в моєму житті, і я ледь не помираю через усі переживання і брак сну, і вже мовчу про свої злидні. Якщо леміш усіх цих твоїх досліджень не вивернув нічого, опріч цієї вченості, то покладімо цьому край і відпочиньмо. Усе це недоречні нісенітниці.