Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Оррі... я один відчуваю від них якусь незручність?

– Ви теж, пане? Я не розумію в чому річ, але жодна мені не подобається, незважаючи на красу.

Макс придивився до золотих комах другим зором... Мерехтіли червоні лінії, але найбільше було чорноти. Що ж це таке, га?

– Це колекція відомого мандрівника, всі комахи в ній – мають свою історію... Ними в різний час і в різних країнах володіли абсолютно різні люди. Усіх їх об’єднувало те, що вони бажали смерті комусь і для цього й використовували ці чудові витвори мистецтва, – дідок виник наче з порожнечі.

– Ви хочете сказати, що за допомогою цих прикрас вбивали людей? – уточнив Макс

– Саме так, молодий чоловіче... Саме так. Вбивали. У кожному експонаті десь є шип, зачіп, голка, змащені хитрою отрутою... Легкий укол і людина помирає. Хто швидко, а хто й не дуже...

Макс знову вдивився у вітрину... Великий ажурний метелик присів на гілку дерева... ажурне плетіння крил було виконане найтоншим срібним і золотим дротом, зелені камінці висіли в цій павутинці, як великі краплі. На секунду Макс прикрив очі й побачив...

…Літня жінка, дорого вбрана в старовинну сукню, тримала метелика на золотій гілці й задоволено усміхалася. Племінник завжди міг знайти чим потішити її, вчора вона переписала на нього маєток і документи віддала повіреному, а сьогодні ось така краса... Але ж він не знає ще нічого... Ні, не даремно вона його так опікає, це не цей нездара, Тетянин виродок... Ніколи нічого путнього від нього не дочекаєшся... все в науках своїх. Жінка взяла прикрасу іншою рукою, намагаючись приміряти до сукні, коли відчула легкий укол у палець... Голка загнула... – встигла ще подумати вона, як ноги її підкосилися і вже мертве тіло негарно впало на килим...

Макс моргнув, мана пропала... «Це ще що таке? Давно новенького не було в моїй макітрі, добре, хоч уже не так болить...»

– Цього метелика молодий князь Танаєв подарував своїй бабці, щойно дізнався, що маєток і людей своїх вона, нарешті, відписала йому – майстер вказував саме на того метелика, якого розглядав Макс – Бабця віддала богу душу, а князь віддав маєток за борги,. Аж тут Макс побачив геть очманілі очі Оррі і виявив, що вона міцно тримає його за руку.

– Ти бачила? – запитав він її, коли майстер відійшов до іншої вітрини.

– Так, пане, – наче видихнула та.

– І що це було?

– Пане... ви... ви – той, що бачить... – дівчина побожно склала руки і присіла перед ним.

– Оррі... що ти робиш... Не тут... – розсердився Макс. – Що значить – той, що бачить? поясни...

– Пане... Усі предмети мають свою пам’ять. Носять на собі відбитки подій, які біля них відбуваються. Усіх подій. Але надовго залишаються тільки енергетично потужні – народження, смерть, біль або радість. Частіше біль. Дуже сильні емоції. Так, хрест, на якому розіп’яли тутешнього Бога, запам’ятав цю подію назавжди. Нові події інколи перезатирають старі. Різні матеріали по-різному пам’ятають... камінь довше, а от вода, повітря практично одразу все забувають. Особливо якщо рухаються. Струмок не пам’ятає нічого і змиває відбитки з інших. А ті, що бачать, можуть дивитися цю пам’ять. Не всі й не завжди, я точно не знаю, це мені Рея все розповідала. А ще – їх дуже, дуже давно не зустрічав ніхто... Я думала, це міф, вигадка.

– Ось ваш годинник, – знову з’явившись невідомо звідки, старий майстер простягав Максиму невеликий футляр.

Макс узяв його і дістав золоту цибулинку на ланцюжку, відкрив кришку... переплетені звивчастою монограмою дві літери «А» попливли в нього перед очима...

...Досить темне приміщення, невисокий чоловічок із тонкими і дрібними рисами обличчя, високе чоло із залисинами. Одягнений у робочі штани і сорочку, поверх яких були вдягнуті ще й фартух і нарукавники. Перед чоловічком стояв молодий військовий у старовинному темно синьому кітелі, білих штанях в обтяжку та начищених до блиску чорних сапогах. На боку, на перев'язі, в нього висіла шпага.

– П’єр... ось, візьміть, це мій вам подарунок до весілля... Я приготував його давно, але всі ці події... Ланцюжок особливий, подвійний. Одна частина залишиться з годинником, а друга – для вашої незрівнянної Анни. Зараз непевні часи, я знаю, ви їдете, гарний годинник буде вам не зайвим. Зрештою, при потребі в скрутну хвилину ви завжди зможете його продати. Будь-який ломбард тільки за золото, що тут є, дасть вам хороші гроші... А годинник майстерні Бреге далеко не найгірший...

– Спасибі, майстре... Це дуже приємний подарунок... Наш рід збіднів, але ми не втратили нашу честь. Я ціную вашу прихильність, усе, що ви для нас з Анною зробили. І продавати я їх не буду в жодному разі. Прошу вас тільки зробити всередині напис... І ще прохання – якщо щось зі мною трапиться, допоможіть Анні виїхати, боюся, всі ці потрясіння не оминуть її...

Картинка змінилася...

…Батальна сцена, той самий військовий… солдат у високій шапці з пером із списом в руках біжить йому на зустріч… удар... біль...

Знову зміна картинки...

… Зовсім молода жінка в траурній сукні... поруч колиска немовляти... Жінка читає листа, сльози течуть по її щоках... Дочитавши, вона дістає з оксамитового мішечка, що тримала в іншій руці, годинник, роздивляється його, відкриває кришку... Дві літери А вигадливо переплітаються в центрі, під ними підпис – “Мої милі Анни”... Жінка падає, втрачаючи свідомість, годинник падає в колиску до немовляти...