Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Мусат, – звернувся до теслі і його команди першими.

– Так, ваша милість, – вклонився чоловік, задоволений тим, що його пам’ятають.

– Мені потрібно, щоб третього дня, не пізніше ніж опівдні ось там, перед новим будинком коваля, був навіс, під ним стіл такої довжини, щоб усі жителі з обох його боків розміститься змогли. Не тиснучись. Для цього дозволяю взяти дошки, якщо треба – можна порізати на смуги кілька плит, що для будинків привозили. Вирішіть самі як краще. Тепер ще. Трохи віддалік зробити маленький піддашок, щоб Ласса, – він вказав на кухарку, – змогла влаштуватися і їжу людям готувати.

– Зрозуміло, пане... Ми впораємося, люди допоможуть...

– Добре, раз так... Тепер ти, Ласса. На весілля коваля я хочу щоб було смачно, трохи різноманітно і достатньо, щоб люди наїлися. Зараз подумай, що ти можеш зробити, якщо буде все, що треба. На допомогу тобі донька твоя, якщо вона вже себе добре почуває, на постійно. Коли придумаєш, що готуватимеш – скажеш Мусату, де тобі треба казани ставити і що ще треба для готування – стіл там якийсь чи ще що. Помічниць собі бери, за потребою.

Кухарка вклонилася.

– Зроблю, пане... так нагодую, усе життя пам’ятатимуть... – він же тільки кивнув.

– Тепер ви, – повернувся до дівчат, – Алер, Тіана, на вас усе – їжа, її приготування, накритий стіл, люди, столи, навіси, ложки, казани й усе-все-все... Ласса, її донька, Мусат і навіть Серх – кажуть вам, що їм треба, а ви, моїм ім’ям командуєте, об’єднуєте їхні дії. Якщо потрібно – допомагаєте самі. Ви баронеси, вчіться керувати. Радьтеся, запитуйте – це не соромно. Але остаточне рішення за вами. Ще – воза не треба. Нехай коваль чекає наречену перед будинком на майданчику, що там зроблять. Це відступ від правил, але їхати до мене далеко, довго і холодно. Нічого доброго з такої прогулянки не вийде. Потім покатаються, якщо захочуть. Потрібно все прикрасити, розставити тощо. Люди мають бути охайні й ошатні. Коваль узагалі має бути красенем. Подумайте, що для цього треба... Жінкам, дівчатам... може стрічки? Хустки? Чоловікам, хлопцям теж щось... Це прямо зараз – список давайте Оррі. Другого дня надвечір я приїду і заберу вас усіх у дім. Прямо зараз мені швидко – список страв і що треба для них із того, чого у вас тут немає. Оррі... тепер ти. Мені потрібно те, що я просив дізнатися, ще береш список, що дівчата дадуть і поїхали. Часу мало. Усе, всі за роботу.

За двадцять хвилин вони в двох вже їхали в місто, залишивши селище стривоженим, наче розворушений мурашник. Не мудруючи, Макс одразу зарулив до торгового центру. Менеджер Лілія вже не раз доводила свою компетентність, не схибила і зараз. До вечора, коли вже добряче стемніло, він нарешті був задоволений виконаною роботою. Усе складалося так, як він хотів. І добре складалося. Вийшовши з торгового центру, він повів Оррі в кафе – перед дорогою додому треба було чогось перекусити. Дівчина була змучена, але цілком щаслива – такий ось дисонанс... А ще треба заїхати у дві точки і забрати звідти продукти, що попросила Ласса.

Йдучи вулицею, легенько підтримуючи Оррі під руку, Мас помітив майстерню, що притулилася збоку від входу в Торговий Центр. “Граверна” – було написано над дверима... Цікаво. Затяг туди супутницю. Виявилось, що потрапили вони до якоїсь суміші ювелірної майстерні та крамниці старовин... Невеличка кімнатка, дзвоник, який дзвенить, коли відчиняють двері... конторка майстра та безліч полиць і вітрин, де розміщувалися різноманітні речі. Речі, треба визнати, цікаві. Годинники, старовинні й сучасні... Медалі, ордени різних країн і століть, монети, прикраси, письмові прилади, мисливські ножі, ритуальна й холодна зброя, фотографії та листівки, статуетки з чиєїсь кістки й каменю...

Оррі дивилася на все це широко розплющеними очима. Та й Макс був неабияк здивований. Біля полиці з годинниками він затримався.

– Можу запропонувати вам, молодий чоловіче, годинник відомого майстра... йому вже сто двадцять років... а йде досі точно, – за його спиною пролунав скрипучий старечий тенорок. Обернувшись, побачив кволого дідка, характерно носатого, який, спираючись на ціпок, приязно дивився на нього.

– Доброго дня вам, майстре… А чому ви вирішили, що мені потрібен годинник?

– Ви з тих людей, які цінують час... а щоб цінувати час, потрібно хоч якось бачити, що він минає... Що ж, як не годинник, зробить це найточніше й найневблаганніше?

Макс задумався.

– Погоджуся з вами,.. Мабуть, я куплю у вас годинник... навіть декілька         ... Один кишеньковий, на ланцюжку... для дуже сильної, працьовитої людини, яка, утім, ніколи й подумати не могла про свій годинник... І другий – великий, із гучним боєм або зозулею... У громадське місце. Знайдуться у вас такі?

– Безсумнівно... раз вам треба – старий Ісаак обов’язково знайде це для вас... Зараз їх принесуть...

Макс згідно кивнув.

– Ми поки що пороздивляємося ваші скарби?

– Обов’язково. Ви обов’язково маєте розглянути тут усе, інакше як ви можете знати, що це вам треба, якщо не знаєте, що воно тут є? – старий майстер зайшов за конторку.

– Пане... дивіться... – гучним шепотом покликала Макса Оррі. Дівчина схилилася над вітриною, на якій під склом застиг цілий рій різноманітних комах із золотого дроту, камінчиками замість очей і золотим та срібним пилком... – Це такі артефакти? Дуже гарно, але вони ніколи не полетять...