Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Макс випав із прострації, Оррі плакала, стискаючи його пальці... Майстер був стурбований.

– Що з вами? Вам погано? води?

– Ні, дякую... уже все добре... хвилинне затьмарення, тиск, напевно...

– Ви ще такий молодий... бережіть себе...

– Я не можу взяти у вас цей годинник, – Максим простягнув коробочку назад.

– Як? – здивувався майстер, – ви ж іще навіть не подивилися... запевняю вас, це дуже достойний старовинний годинник. Так, на ньому є подряпина, але працює він бездоганно.

– Майстре... перестаньте, вам не личить... – Макс уже шкодував, що почав цю тему, але зупинитися чомусь не міг. – Скажіть, майстре... А я бачу – ви справді майстер... Як так сталося, що ви продаєте раритетний годинник, як стару дешевинку? Ви не розгледіли його? Вибачте, але не вірю... Це ж Бреге... і не просто Бреге, а з історією... І ви знаєте це, – Макс відчував усі емоції старого чоловіка, його безпорадність і сум’яття, але хитрості й брехні в ньому все ж не було. – У каталогах годинник цей так і називається – "Дві Анни". Або "Мої Милі Анни". Він пропав у власників під час другої світової... І ось, схоже, знайшовся...

Старий мовчав.

– Знаєте, майстре, я вас не звинувачую ні в чому. Це ваша справа, ваша таємниця. Я не вважаю вас злодієм чи шахраєм, але ви мене здивували, бо рівень вашої майстерності помітний, і не може бути, щоб ви не визначили, що це справжній Бреге, і не знали, що таке дві літери «А» під кришкою. Чи вам розповісти?

– Пане... – Оррі дивилася на нього вологими від сліз очима, – будь ласка, розкажіть...

– Добре. Ось що я про це знаю. Це годинник досить ранніх робіт майстерні Бреге у Франції. Але саме в ньому майстер взяв особисту участь. Тут ще немає тих чудових нововведень, таких як парашут або хитра пружинка, але якість робіт на найвищому рівні – як ми почули, годинник і досі працює чудово. 1789 року перед тим, як виїхати з охопленої революцією Франції, Майстер Бреге підніс цей годинник молодому маркізові П’єру де Плессі, або дю Плессі, якщо ваша ласка, як подарунок до річниці весілля з Анною де Ларіньї... Маркіз належав до однієї з занепалих гілок тих самих Дю Плессі... За тиждень він загинув у бою, годинник постраждав від удару пікою, щоправда, зовсім несуттєво. Згодом, молода вдова, яка зовсім недавно показувала чоловікові їхню дівчинку, отримала собі цей годинник. При народженні, за бажанням маркіза, доньці дали ім’я її матері – Анна... На прохання ж маркіза, майстер Бреге зробив усередині кришки гравіювання у вигляді переплетених літер А і напис – Мої милі Анни... ma chère Anne... Майстре... знайдіть адресу сьогоднішніх дю Плессі, і ви заробите кілька сотень тисяч. А не сто доларів, як коли б продали їх мені.

Старий якось змінився, знітився і згас.

– Я… не злодій... старий Ісаак ніколи нічого не вкрав… хоча, можливо, й даремно.

– Я знаю, тому ми й розмовляємо... Ви не нервуйте, я вам не загроза. Я дуже шкодую, що взагалі вліз у це все. Ми справді просто хотіли купити годинник на подарунок добрим людям і так от вийшло... Історію “Двох Анн” я знаю давно – колись мені вона трапилася в журналі, разом із загальною історією самого Бреге, от, запам’яталося...

Пауза була довгою. Максим уже зібрався йти, бог із ним, зі старим... Він картав себе за невитриманість. Ну що йому з тієї таємниці? бачив же, що він не злодій... Треба йому – ось і продає. А чому і як – не Максима справа. Але ні, вліз... блиснув ерудицією...

– Цей годинник у мене давно. Мені він дістався від бабусі, а їй – від однієї француженки, у концтаборі, – старий говорив через силу, роблячи чималі паузи, видно було, що його щось давить. – Молода жінка брала участь в опорі й потрапила в гестапо. Знаєте, це була така таємна поліція в німців... Зараз мало хто що хоче знати... Жінки допомагали одна одній увесь час, там у таборі... Обидві вони були дуже молоді. Ніхто не знав, що бабуся єврейка. Вона була не схожа на дочок Ізраїлевих... Одного разу Анна, – ту, іншу, теж звали Анною, віддала бабусі цей годинник. Сказала, що його треба завжди дарувати добрим людям, це реліквія її родини. Вона ледве врятувала його від німців. А тепер дарує їй. А наступного дня ту Анну розстріляли... А ще через день прийшли війська і звільнили ув’язнених. Можливо ви здогадалися – мою бабусю теж звали Анною... Історія двох “А” продовжилася ось у такому вигляді. Я хотів знайти власників... але щойно спробував це зробити, то виявив, що мене самого вже шукають. А потім до мене прийшли. Вночі. Зв’язали, перевернули весь будинок. На щастя, годинник був не вдома. Сім’ї в мене немає, того ж дня я кинув усе і поїхав, сховався тут. Можливо, це мене врятувало. Тепер я вирішив відпустити годинник... Знайти йому нового власника. Я стара людина, мені вже не багато залишилося, але що буде з ним потім? Тому я вирішив зробити так, як та француженка – краще я віддам його задарма добрим людям, ніж його заберуть якісь чванливі виродки. Візьміть годинник, Максиме... я дарую вам його... Думаю, ви – якраз та людина, якій я б волів його віддати.

Тепер замислився Макс. Треба ж... історія... Прямо як у кіно. Щось багато навколо нього цього “кіно”... Від старого не виходило ні флюїду брехні... Але ось що йому тепер робити з усім цим? А, зрештою...

– Добре. Нехай так буде. Я прийму ваш подарунок і запевняю, що йому буде знайдено гарне місце, – Оррі, шморгаючи червоним носом, ледь не плескала в долоні, сяючи оченятами. Макс сховав годинник у футляр, футляр – у коробку, далі – у внутрішню кишеню куртки й застебнув “блискавку”. – Тепер усе ж таки повернемося до нашої теми...