Станіслав Лем - Кіберіада

з естетичних міркувань (як шанс поширення фізичної краси). Однак я говорю про початок шляху, де можна було б вивісити табличку — «розум на службі інстинктів»; адже величезна більшість матеріалізованих продуктів людського мозку обслуговує сибаритські нахили. Розумно сконструйований телевізор поширює інтелектуальні нісенітниці; чудові засоби комунікації дають змогу першому-ліпшому вдягненому туристом дебілу нажлуктитись не в себе вдома, а біля базиліки собору Святого Петра. Якби ця тенденція мала привести до вторгнення технічних засобів до тіла людини, йшлося б напевно про те, щоб максимально розширити гаму приємних відчуттів, а може, навіть про те, щоб, окрім сексу, наркотиків, кулінарних утіх, стали доступними й інші, зовсім іще не відомі різновиди чуттєвого збудження й розрядки.

Оскільки в нашому мозку є «центр насолоди», що ж могло б завадити нам підключити до нього синтетичні органи чуттів, які давали б змогу відчувати містичні й немістичні оргазми під час спеціально вигаданих і запланованих обрядів — генераторів багатогранного екстазу? Здійснювана в такий спосіб автоеволюція означає остаточне обмеження себе рамками культури і звичаїв, ізольованість від позапланетного світу й видається винятково приємною формою інтелектуального самогубства.

Наука й техніка напевно здатні надати в наше розпорядження засоби, що задовольняють вимоги як першого, так і другого шляху розвитку. І хоч вони обидва, кожен по-своєму, видаються нам жахливими, це ще ні про що не свідчить. Адже негативні оцінки таких змін абсолютно необгрунтовані. Настанову, що «занадто догоджати собі» не слід, можна вважати доцільною доти, доки насолода однієї особи водночас завдає шкоди іншій (або її власному тілу чи духу, як, скажімо, у випадку наркоманії). Настанова ця може бути виявом звичайної необхідності, і тоді їй треба підкорятися без заперечень; але технології спрямовані у своєму розвитку, власне, на те, щоб поступово ліквідовувати будь-яку необхідність, що обмежує людську поведінку. Ті, хто говорить, що цивілізація завжди стикатиметься з необхідністю як формою обмеження свободи, по суті, сповідують наївну віру в те, що Космос створений не без думки про «належні обов’язки» розумної істоти. Вочевидь, це переосмислення біблійного присуду людині — «у поті чола здобуватимеш хліб свій щоденний». Але присуд той не є етичним, як вважають наївні люди, він має виразно онтологічний характер. Умови, в яких ми змушені жити, такі, що жодні винаходи не допоможуть нам досягти ситуації «запаморочення голови від успіхів».

Однак далекосяжні передбачення не можуть спиратися на цю примітивну віру. Такі тези виголошуються з «пуританських» чи «аскетичних» позицій, а часом від страху перед будь-якою зміною. Цей страх чаївся в глибині усіх вчених доказів, що заздалегідь перекреслювали можливості побудови «розумних машин». Людство завжди почувалося найбільш упевнено, хоча й ніколи — зручно, в ситуаціях хоч трохи ризикованих: домішка небезпеки не надає вигод тілу, зате заспокоює дух. Заклик «всі сили й резерви — на фронт науки» теж можна раціонально обґрунтовувати лише доти, доки «розумні машини» не стануть ефективною заміною вчених.

Нічого певного про те, який реальний вигляд мають обидва напрямки розвитку — експансіоністський, або «аскетичний», і гедоністичний, «вкритий оболонкою», — ми, по суті, сказати не можемо. Цивілізації мають змогу обрати як той, так і інший шлях — атакуючи Космос чи ізолювавшись від нього. Нейтринний сигнал принаймні засвідчує те, що деякі цивілізації не ізолюють себе від світу.

Цивілізації, настільки технологічно й економічно «розтягнутій» як наша, з авангардом, що потопає в розкошах, й периферією, яка мре з голоду, певний напрямок дальшого розвитку вже задано саме цією її «розтягнутістю». Насамперед тому, що відсталі відгалуження намагаються наздогнати авангард з його матеріальним багатством, яке тільки через свою тимчасову недосяжність видається їм достатнім виправданням витрачених у гонитві зусиль; тим самим багатий авангард як об’єкт заздрощів і суперництва утверджується в своїй вищості. Якщо інші наслідують цей авангард, значить, те, що він робить, не тільки добре, а просто видатне! Отже, процес стає циклічним — бо утворюється немов позитивний зв’язок мотивів, що прискорюють дальший рух уперед, підкріплений ще й гострими політичними антагонізмами.

Далі, — замкнене коло виникає ще й тому, що найважче знайти нові підходи до розв’язання завдання, яке вже певним чином розв’язане. Сполучені Штати, незважаючи на те, що про них можна сказати поганого, напевно існують, разом із своїми «хайвеями»,[150]ілюмінованими плавальними басейнами, супермаркетами та іншими виявами засліплюючої розкоші. Коли б навіть можна було вигадати зовсім відмінний різновид благополуччя і добробуту, то хіба що в лоні цивілізації водночас і різнорідної, і — в цілому — не бідної. Але цивілізація, яка досягла б такої рівноваги і стала гомогенною, є для нас чимось зовсім невідомим. То була б цивілізація, що змогла б задовольнити елементарні біологічні потреби усіх своїх членів; і тоді, в її національних секторах, почалися б пошуки дальших різноманітних шляхів у майбутнє, вже вільне від економічного тиску. Однак тепер ми знаємо напевно, що коли по чужих планетах будуть прогулюватися перші посланці Землі, інші її сини мріятимуть не про такі мандрівки, а про шматок хліба.

XVII

Незважаючи на різницю поглядів щодо проблем Проекту, ми — я маю на увазі не лише Наукову Раду — становили досить згуртований колектив, аби новоприбулі, яких скрізь уже називали «наймитами Пентагону», могли бути впевнені — їхні висновки будуть сприйняті нами в штики. Хоч і я був скоріше неприхильно настроєний щодо них, але мусив визнати, що Лірні та його колега — молодий біолог (астробіолог, як він казав) досягли, однак, видатного успіху, бо просто в голові не вміщалося — їм пощастило, після усіх наших мук, що тривали рік, після колективного пресу, що вичавлював наші мізки, висунути зовсім нові гіпотези про «Голос Неба», яких ми й не торкалися, до того ж іще відмінні одна від одної і досить переконливо підкріплені солідним математичним апаратом (з фактографічним було гірше). Неймовірно, але це було так! Більше того, частково взаємовиключаючи одна одну, ці нові концепції давали змогу визначити своєрідну «золоту середину», знайти оригінальний компроміс, який їх непогано поєднував.

Белойн, може, тому, що вирішив, — не слід, зустрівшися з представниками Контрпроекту, дотримуватися нашої попередньої «аристократичної» структури — поділу на всезнаючу еліту і погано поінформовані окремі колективи, — а може, лише тому, що вірив у сенсаційність того, що ми мали почути, організував лекцію-зустріч аж для тисячі з гаком наших працівників. Якщо Лірні й Сінестер відчували певну ворожість аудиторії, цього по них не було помітно. Втім, саме так їм і слід було повестись.

У вступному слові Лірні наголосив, що їхні праці мали суто теоретичний характер, бо, поза самим зоряним кодом і загальними відомостями про