Станіслав Лем - Кіберіада

й лише Ділл не вдався до жодних демонстрацій і радив нам, щоб ми з відповідними гаслами в руках ходили по селищу й вигукували їх, бо вважав наші вчинки несерйозними. Не можу не визнати, що до деякої міри він мав слушність.

Нашу бунтівливу четвірку одразу викликали до Вашінгтона; там з нами розмовляли і поодинці, і з усіма разом; крім Раша, Макмагона й нашого генерала (з яким я тільки тоді познайомився особисто), з’явилися ще й президентські радники у справах науки, й з’ясувалося, що наше подальше співробітництво у Проекті є вкрай необхідним. Белойн — цей дипломат і політик — сказав на одній з таких нарад, що, оскільки Іні користується цілковитою довірою, а йому довіряють тільки на чверть, то нехай тепер Іні залучить кращих фахівців і сам керує Проектом. Коли такі слова зарясніли в наших виступах, до нас почали ставитись як до дітей — пустотливих вередунів, та все ж загальних улюбленців. Не знаю, як іншим, а з мене вже досить було цього Проекту.

Якось увечері до мене в готель прийшов Белойн, котрий того дня мав приватну зустріч з Рашем віч-на-віч, і пояснив мені причини цих нескінченних умовлянь. Радники були переконані, що Трекс — це лише випадкова поразка в успішній серії експериментів, яка розпочинається, що він, власне, виразно засвідчує — наступні дослідження будуть плідними, і тому вони є тепер буквально нашою raison d’etre,[149]інтересами державної ваги, питанням життя і смерті. Хоча такі міркування я вважав абсурдними, подумавши, я дійшов висновку, що ми, власне, можемо повернутися, якщо тільки адміністрація виконає наші умови. Ми з Белойном негайно почали їх формулювати. Я зрозумів, що не матиму спокою і не зможу повернутися до моєї чистої безгрішної математики, якщо без мене робота у Проекті все-таки триватиме. Адже моя віра в хе, що Відправники забезпечили зоряний код від небажаного втручання, була саме вірою, а не знанням чи твердим переконанням. Зрештою, я дуже стисло висловив це Белойнові; хай же справдиться афоризм Паскаля про вутлу тростину. Якщо ми не зможемо протидіяти, то принаймні хоч знатимемо про все.

Порадившись учотирьох, ми зрозуміли й те, чому Проект не віддали армії. Вона виховала для себе особливу расу вчених — так би мовити, під столом: вони виконували нескладні завдання, були обмежено самостійними. Знаючи, від чого почати й де скінчити, чудово робили своє. Але космічні цивілізації, мотиви їхніх дій, животворні ефекти сигналу, зв’язок між ними і його змістом, — усе це було для них чорною магією. («Щоправда, і для нас теж», — зауважив як завжди в’їдливий Раппопорт). Врешті-решт, ми погодилися й далі працювати; нас послухали — доктор права Вільгельм Іні зник із Проекту (це була одна з наших умов), хоч його негайно замінила інша цивільна особа, містер Х’юджес Фентон. Таким чином, ми поміняли шило на швайку. Бюджет було збільшено, людей з Контрпроекту (ним ми теж грізно потрясали перед трохи сконфуженими покровителями) ввели до наших дослідницьких груп, а він сам, здається, перестав існувати, хоч згідно з офіційною версією ніколи й не існував. Отже, зігнавши злість, надискутувавшись, поставивши умови, які мали бути скрупульозно дотримані, ми повернулися «додому» — в пустелю, і так розпочався, вже після Нового року, черговий, останній період в історії «Голосу Неба».

XVI

Таким чином, усе пішло по-старому, — тільки й того, що одне нове обличчя з’явилося на засіданнях Ради — Х’юджеса Фентона, названого невидимкою, — він умів бути майже непомітним, і не тому, що був невеличкий, а тому, що намагався триматися в тіні. Зима в пустелі означає часті бурі, але піщані, а не дощі, які випадали надзвичайно рідко. Ми легко повернулися до попереднього трибу роботи, власне, й життя; я знову ходив вечорами побалакати з Раппопортом, знов часом зустрічав у нього Ділла, мені вже видавалося, що Проект — це і є справжнє життя, що одне скінчиться разом з другим.

Єдиним нововведенням були щотижневі робочі конференції, зовсім неофіційні, на них по черзі обговорювалися різноманітні теми, — наприклад, такі, як перспективи керованої еволюції розумних істот.

Що це нам обіцяло? Нібито — вихід на шляхи анатомії, фізіології, а через них — і цивілізації Відправників. Однак у суспільстві, що досягло такої ж фази розвитку, як наше, з’являються довготривалі протилежно спрямовані тенденції, що їхніх віддалених наслідків не можна передбачити. З одного боку, вже сформовані інструментальні технології справляють вплив на існуючу культуру і певною мірою змушують людей адаптуватися до їхніх потреб, підпорядкуватися їм. Так з’являються ознаки інтелектуального суперництва людини з машиною, а також їхніх різноманітних симбіозів, — і інженерна психологія та фізіоанатомія викривають «вразливі місця», незадовільні параметри людського організму, звідки вже прямий шлях до планування відповідних «удосконалень». Саме звідси бере початок думка про створення «кіборгів» — частково складених із штучних органів людей, спеціально призначених для роботи в Космосі й дослідження планет з природними умовами, не схожими на земні; думка про безпосереднє підключення людського мозку до машинної пам’яті, про побудову таких пристроїв, які забезпечують ще недосяжний рівень єдності людини з механізмом у фізичному й інтелектуальному відношенні.

Увесь цей букет технічних впливів загрожує потенційним руйнуванням біологічної однорідності людства. Не лише єдина загальнолюдська культура, а й навіть єдина універсальна тілесна форма людини могла б під тиском подібних змін стати мертвим реліктом минулого. Людина ефективно перетворила б власне суспільство на психозоїчний різновид мурашника.

З іншого боку, сфера інструментальних технологій може підпорядковуватися впливам культури і звичаїв. Скажімо, фактори, що формують моду, можуть дістати своє біотехнологічне продовження. Технологія моди поки що зупиняється на межі людської шкіри. Щоправда, мода вдає, нібито її вплив сягає далі, та тільки завдяки тому, що в різний час вона як особливо цінні взірці популяризує відмінні варіанти людської зовнішності. Досить лише згадати про різницю між ідеалом краси Рубенса і сучасною жінкою. Неупередженому сторонньому спостерігачеві земних справ могло б видатись, що в жінок, які більше за чоловіків залежні від вимог моди, відповідно до зміни сезону ширшають то плечі, то стегна, то з’являються великі груди, то вони зменшуються, ноги то повнішають, то знову стають тонкі й довгі і т. ін. Проте ці «припливи» й «відпливи» тілесної субстанції — лише ілюзія, обумовлена відбором тих фізичних типів людей з усього їх розмаїття, які саме зараз здобули загальне схвалення. Такий процес можна скоригувати біотехнологічними методами. Генна інженерія здатна скерувати у потрібному напрямку прояви біологічної різнорідності.

Звичайно, генетичний відбір суто анатомічних рис у порівнянні з могутністю впливу культуротворчих змін видається чимось незначним, але водночас і бажаним