Павло Архипович Загребельний - Тисячолітній Миколай

Паталашки? І швиденько порозповзалися навсібіч і позаймали всі посади. А ми, як національні кадри, вимушені пасти задніх. В евакуацію кинули нас, влили агростанцію в радгосп під Карагандою, директор радгоспу хто? Казах Ідрисоа. Моя Нінель Пилипівна науковий працівник, я — виконуючий обов’язки директора агростанції, а над нами, значить, казах, який те й знає, що давай м’ясо, вовну, шкури, хоч з себе шкуру здирай! Я вас питаю, Миколо Федоровичу, як заслуженого фронтовика, можна так жити? Повертаємося додому слідом за переможною Червоною Армією, піднімає агростанцію з руїн хто? Щириця. А на готовеньке директором посилають Паталашку! І хоч ви кажете, що він українець, я вам кажу: грек! І хоч ви й безпартійний, але одкрию вам секрет: дихає Паталашка не нашим духом! Я вже й до цього щось таке відчував, а оце після закритого листа Лаврентія Павловича Берії наче мені якесь одкровення явилося: асе побачив, усе збагнув гарненько й чепурненько і зробив потрібні висновки. Чого я оце до вас прийшов, Миколо Федоровичу, і знайшов вас аж у степу? Бо ви чоловік заслужений перед Батьківщиною, а я, хоч і не маю орденів, а тільки медаль «За доблесний труд», але воював на мирних фронтах ще задовго до всіх відомих нам загроз. Тридцяті роки, по-вашому, це що? Так собі? А я вам скажу, що тоді фронт проходив у оцих степах. Хто боровся за перемогу мічурінської науки? Ви думаєте, директор агростанції доцент Михно? Помиляєтесь і до того ж — глибоко! Боровся Щириця! Хто всі сили поклав на те, щоб там якийсь безідейний «Половецький степ» отримав горду назву: «Агростанція імені Й. В. Сталіна»? Знову ж таки Щириця, якого тримали в чорному тілі, у вічних заступниках…

— І за це ви спробували запроторити доцента Михна туди, де Макар телят пасе, а тоді потирали руки, коли його загребли на фронт, хоч таких учених треба було берегти, як найбільші скарби!

— Це вам натурчав у вуха професор Черкас! — незвично злим для його облесливості голосом заявив Щириця. — Між іншим, я б вам не радив бути його сателітом. Це не наша людина, і в вас, як у доблесного захисника нашої Вітчизни, не повинно бути нічого спільного…

— Це сказав мені сам Гаврило Панасович Михно! — припиняючи виверження цього гейзера брудного словоливства, спокійно промовив я. — Може, й Михно грек або ефіоп, як Пушкін?

— Ви бачили Михна? — задкуючи від мене, пробелькотів Щириця. — Де ви його могли бачити?

— Там, де не могло бути таких, як ви, Щириця, — на війні! — насилу стримуючись, щоб не кинутись на цю плюгаву істоту з кулаками, процідив я і пішов у степ. Було страшно подумати, що цей мерзенний тип сподівався мати мене своїм спільником. Яка, зрештою, беззахисна людина!

Я не став ждати здійснення і втілення всього, що наобіцяли маленькі безвусі вожді, які замінили вусатого великого вождя — інквізитора, пішов до Паталашки, відпросився в нього на кілька днів і поїхав до рідної Зашматківки, до мами й до малого брата свого Марка.

Марко закінчував десятий клас, і треба було подбати про його подальшу долю. Я заручився підтримкою професора Черкаса, який гарантував Маркові найбільше сприяння в будь-якому з сільгоспінститутів: у Полтаві, в Умані, в Білій Церкві, навіть у Київській сільгоспакадемії.

Щоб не гаяти часу на довгу подорож залізницею і пароплавом, я, за порадою Терешка, найняв на Веселих Хуторах відставного майора Зозулю з маленьким «Москвичем», і ми вдарилися навпростець через степи, ґрунтовими дорогами, які ще не встигли розкиснути, бо травневі дощі того року забарилися, природа мовби принишкла після смерті Сталіна, очікуючи, що ж буде з нею, як поведуться нові правителі.

Зозуля називав свою машину «сіро-голубою», хоч насправді вона була просто сіра, як миша, незграбна пародія на німецькі «оппель-олімпію» і «оппель-кадет», убогий виплід радянської конструкторської мислі, та я радий був і такій техніці, бо вона давала змогу якнайкоротшим шляхом добратися до Зашматківки.

Мордатий Зозуля, в широкому габардиновому макінтоші, в зеленім велюровім капелюсі, сидів за кермом, мов кам’яний ідол, тупо вдивлявся поперед себе і не звертав уваги ні на що, окрім самої дороги. Часто наздоганяли ми самотніх перехожих у степу, дехто піднімав руку, просив підвезти, — Зозуля тільки піддавав газу. Іноді я все ж встигав ухопити його за плече і примусити взяти стару жінку з тяжкими клунками, якого-небудь дідуся, гожу дівчину, від самого поблиску чорних очей якої згодом ще довго тепліла душа. Всі, кого ми підвозили, судячи з нашого одягу, вважали Зозулю хазяїном (в чому, зрештою, не помилялися), а мене водієм і ніяк не могли збагнути: чому ж пан везе свого слугу. Дехто пробував висловити цей свій подив уголос, тоді Зозуля сердито гримав, не змінюючи своєї закам’янілої пози:

— Помовч, бабо, коли не хочеш, щоб я тебе викинув з машини!

Або:

— Сиди тихо, діду, поки я тебе не взяв за шкірку!

Мені хотілося поговорити з людьми, розпитати їх про життя, про погоду, про врожаї, про те, як їм тепер ведеться після смерті вусатого вождя, що тиранив їх усе життя, а Зозуля тяжко совався на сидінні і знай доскіпувався:

— Скоро вже ти, бабо, злазитимеш? Довго ще я тебе, діду, тарабанитиму?

— Чому ти таким звіром до людей? — питав я Зозулю.

— Терпіти не можу гражданського насєлєнія!

— Мене ж везеш, а я теж — гражданське насєлєніє.

— Про тебе мені Терешко все розказав. Ти наш чоловік. Та ще й заплатив. А ці всі — надурничку! А я кров проливав!

Ох, ці зозулі, майори, полковники, генерали у відставці! Видзвонюватимуть орденами, вихвалятимуться перед червоними слідопитами своїми подвигами, а в кожного за плечима — цілі кладовища! Не свою кров проливали, а солдатську, і перемоги здобували не вмінням і хистом, а трупами, мільйонами молодих життів.

— Парадів тобі треба, Зозуле, — не приховуючи насмішки, сказав я, — парадів!

Він сприйняв мої слова всерйоз, наіндичився, розпустив свого макінтоша по всьому сидінню, поцмокав товстими губами:

— А що? І парадів! Я війну в кавалерії починав. Можу чоловіка шашкою по саму ріпицю розрубати! Зозуля на коні — як сам маршал Жуков, коли хоч! А ти, мабуть, артилерист?

— Починав кулеметником.

— «Я пулеметчиком родился…». Кулеметників поважаю. Гинули вони, правда, як мухи, але поважаю. Ти, бач, зберігся.

— Чотири поранення і всі тяжкі. Тебе, здається, не зачепило?

— Зачепило — не зачепило, а з армії вичистили. Пенсію в зуби — і котись куди хоч! Добре, що в тещі хатка була на Веселих Хуторах. Ми її з жінкою трохи причепурили — і прозябаємо…

— Терешко казав: ти навіть шпінгалети