Джеймс С. А. Корі - Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі

Але дух місця був тим самим, і Пракс почувався, мов удома.

Вони ще двічі зустрічали людей, які розбігалися від них

коридорами. Першою була молода поясанка в білому

лабораторному халаті. Другим — дуже огрядний темношкірий

чоловік із кремезним тілом землянина. Одягнений у гладенький

костюм — ознака адміністративного класу будь-де. Ці двоє не

завдавали їм клопоту, тому Пракс забув про них майже відразу

після того, як побачив.

Кабінет опрацювання зображень був за парою замків

з від’ємним тиском. Коли Пракс і Еймос увійшли, здалося, ніби

їх підштовхнув порив вітру, підганяючи. Знову пролунав гуркіт, цього разу гучніший і триваліший — майже п’ятнадцять секунд.

Може, хтось відбивається. Може, поблизу формується вулкан.

Хтозна. Пракс знав, що цю базу мали б побудувати

з урахуванням нестабільності тектонічних плит. Він на мить

замислився, які тут запобіжні заходи, але потім закинув цю

думку. Все одно нічого не зможе з цим зробити.

Цей кабінет принаймні повторював той, яким він користувався

на Ганімеді. Тут було все: від тонких відбивачів для усього

спектра до дедуктивної гравітаційної лінзи. В кутку на низькому

оранжевому столику на голографічному зображенні швидко

розросталася колонія клітин. Звідси виходило двоє дверей, окрім тих, через які вони зайшли. Десь неподалік люди кричали

одне на одного.

Пракс вказав на одні з дверей.

— Ось ці. Поглянь на петлі. Вони призначені, щоби

транспортувати крізь них візок.

У коридорі по той бік було тепліше, а повітря — вогкішим.

Було не так, як в теплиці, але схоже. Звідти вони вийшли у довгу

галерею з п’ятиметровою стелею. Рейки, встановлені на стелі та

підлозі, давали змогу пересувати важке обладнання і герметичні

клітки. Уздовж стін стояли ніші, й у кожній, здавалося, було

місце для досліджень, яке не надто відрізнялося від того, що

займав Пракс у студентські роки — охайний стіл, настінний

екран, ящик для запасів, клітки для екземплярів. Крики

гучнішали. Пракс саме хотів зауважити про це, але Еймос

похитав головою і показав далі коридором до однієї з дальніх

ніш. З того боку долинав чоловічий голос — високий, напружений і розлючений.

— ...не евакуація, якщо нема куди евакуюватися, — казав він. —

Я не віддам свій останній козир.

— У тебе нема вибору, — відповіла жінка. — Опусти пістолет, і обговорімо це. Я вела тебе сім років, і я залишу тебе у справі ще

на сім, але ти не...

— Ти що, мариш? Ти справді вважаєш, що після цього є

майбутнє?

Еймос навів дробовик уперед і неспішно, обережно закрокував.

Пракс ішов за ним, намагаючись не шуміти. Минули місяці,

відколи він востаннє чув голос доктора Стрікленда, але саме він

міг бути крикливим чоловіком. Була така ймовірність.

— Давай я тобі поясню, — сказав чоловік. — У нас не

залишилося нічого. Нічого. Єдина надія на перемовини — це

якщо у нас є карта в рукаві. Тобто вони. Чому, ти думаєш, вони

досі живі?!

— Карлосе, — мовила жінка, коли Пракс опинився за рогом від

ніші. — Ми можемо обговорити це згодом. На базі просто зараз

перебуває

ворожа

сила

супротивників,

і

якщо

ти

залишатимешся тут, коли вони зайдуть через той люк...

— Ага, — урвав її Еймос, — що буде тоді?

Ніша нічим не відрізнялася від інших. Стрікленд — а це точно

він — стояв біля сірого металевого транспортного контейнера, який від підлоги діставав йому трохи вище стегна. У клітках для

тварин нерухомо лежало пів дюжини дітей — вони спали або їх

накачали. В руці Стрікленд стискав невеликий пістолет, націлений на жінку, що була на тому відео. На ній був грубо

скроєний однострій — із тих, які прийняли служби безпеки, щоб

їхні службовці мали суворіший і загрозливіший вигляд. І це

з нею працювало.

— Ми зайшли через інший люк, — пояснив Пракс, показуючи

через плече.

— Та?

Один склад, вимовлений тихо. Він пролунав з візка гучніше, ніж усі попередні тижні вибухів, пострілів рейкотрона, криків

поранених і передсмертної агонії. Пракс задихався і закляк. Він

хотів сказати їм усім опустити зброю і бути