Джеймс С. А. Корі - Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі

дитина. Його дитина.

Пістолет Стрікленда гаркнув, і якийсь фугасний патрон зніс

жінці шию й обличчя, розбризкавши кров та хрящі. Вона хотіла

закричати, але значної частини її гортані вже не було, тож

спромог лася лише на потужний, хлипкий видих. Еймос підняв

дробовик, але Стрікленд — чи то пак Мерріан, чи як його

звали — поклав пістолет на контейнер і ледь не обм’як від

полегшення. Жінка звалилася на підлогу, її кров і плоть

розлетілися й м’яко вкрили землю, немов червона мереживна

накидка.

— Хвала Богу, що ви прийшли, — сказав доктор. — Ох, хвала

Богу. Я відволікав її як тільки міг. Докторе Менґу, не можу

уявити, як тяжко ви це пережили. Мені дуже, дуже шкода.

Пракс ступив крок уперед. Жінка зробила ще один судомний

вдих, її нервова система тепер безладно пручалася. Стрікленд

усміхався тією ж підбадьорливою усмішкою, яку Пракс упізнав

з численних візитів за останні роки. Пракс відшукав панель

керування контейнером і нахилився, щоб його відчинити.

Клацнула бокова кришка — це відімкнулися магнітні замки.

Кришка згорнулася і сховалася в рамі візка.

На одну жахливу, напружену мить він побачив іншу дівчинку.

В неї було блискуче чорне волосся і шкіра бежевого кольору. Це

могла бути старша сестра Мей. А потім дівча поворухнулося.

Воно лише злегка повернуло голову, але для мозку цього було

достатньо, щоби побачити своє дитя у тілі цієї старшої дівчинки.

Поки він усі ці місяці був на Ганімеді, всі ці тижні літав на Тайко

і назад, вона росла без нього.

— Така велика... — пробурмотів Пракс. — Так виросла.

Мей насупилася, і прямо над бровою виросли тоненькі

борозни. Тепер вона нагадувала Ніколу. А тоді розплющила очі.

За ними не було упізнання. Пракс смикнув за механізм

від’єднання шолома і зняв його. На станції в повітрі стояв

легкий запах сірки та міді.

Мей зупинила на ньому погляд і усміхнулася.

— Та, — повторила вона й простягнула руку.

Коли він простягнув свою, вона взяла його за палець

і потягнулася в його обійми. Він пригорнув її до грудей. Тепло

і вага її маленького тіла — вже не крихітного, а тільки

маленького — переповнювали його почуття. Цієї миті

порожнеча між зірками стала меншою, ніж Мей.

— Вона на снодійному, — сказав Стрікленд. — Але у неї

ідеальне здоров’я. Її імунна система працювала на вершині

можливостей.

— Моє малятко... — сказав Пракс. — Моя чудова донечка...

Очі Мей були заплющені, але вона усміхнулася й тихо, по-тваринному, пирхнула від задоволення.

— Не можу передати, наскільки мені шкода через все це, —

жебонів Стрікленд. — Якби я міг якось зв’язатися з вами, розказати, що коїться, клянуся, я б так і зробив. Це було гірше, ніж пекло.

— То ти кажеш, тебе тут тримали в заручниках? — спитав

Еймос.

— Майже весь технічний персонал був тут проти своєї волі, —

відповів Стрікленд. — Коли нас наймали, то обіцяли такі ресурси

і свободу, про які ми раніше тільки мріяли. Коли я прийшов

сюди, то вважав, що зможу зробити щось корисне. Я страшенно, страшенно помилявся і ніколи не зможу вимолити пробачення

за все.

У Пракса буяла кров. З центру тіла у нього розливалося тепло, розходилося у руки і ноги. Його немов накачали найкращим

ейфоріантом в історії фармацевтики. Її волосся пахнуло

дешевим лабораторним шампунем, яким він мив собак

у лабораторіях у роки своєї юності. Він звівся на ноги надто

швидко — її вага та інерція підняли його на кілька сантиметрів

над підлогою. Коліна й ноги виявилися слизькими — Пракс не

відразу зрозумів, що опустився був колінами в калюжу крові.

— Що сталося з дітьми? Десь є інші? — допитувався Еймос.

— Це всі, кого мені вдалося врятувати. Їх усіх приспали для