Павло Архипович Загребельний - Диво

Неправда! Він поїхав і приїхав справді непомітно, без духових оркестрів і промов на пероні, без фоторепортерів, але невдовзі всі газети написали про наслідки його поїздки, про ту колотнечу, яку він зчинив на Рейні, обізвалися живі свідки, знайшлися очевидці похмурих подій зими сорок другого року в Києві; виявилося, що сотням людей близька й небайдужа була доля Гордія Отави, а ще більш небайдужою була доля всього, що належалося їм, становило народну власність.

Може, вперше Борис Отава відчув потрібність свого фаху не лише для окремих аматорів старовини, а для всіх. Його запрошували до студентів, на заводи, в клуби, зустрічався він з міським активом, скрізь розпитували, цікавилися, приймали резолюції.

Та хоч Борис уперше опинився в центрі зацікавлень цілого Києва, це не приносило втіхи, якесь збентеження дедалі більше огортало його, він сам не знав, що з ним діється, пояснював це невдалою своєю місією на Рейн, бо, власне, нічого не добився, тільки поколошкав усіх тих оссендорферів, а потім поїхав собі додому, полишивши всі клопоти на долю посольських працівників, передовсім на отого симпатичного Валерія, якому теж осточортіли рейнська глина і балакучі чиновники, що вміють потопити в зливі слів будь-яку справу.

Ще не усвідомлював як слід свого стану й тоді, коли сідав у вагон московського поїзда, ще чіплявся думкою за якісь там невідкладні справи, які, мовляв, женуть його до Москви, заприсягався в думці просто з вокзалу дзвонити до Міністерства закордонних справ, щоб довідатися, чи нема новин з Рейну; справді, побіг відразу до автомата, вкинув дві копійки, довго прицілювався пальцем у вічка над номерами, підсвідомо тицьнув у одне вічко, в друге, диск прокручувався туго, зі скрипом і рипом, лунали довгі гудки, довго й болісно відлунювалися в скронях у Бориса, нарешті з того боку обізвався голос, голос той був знайомий уже тисячу років, він існував для Отави вічно.

– Таю, – майже пошепки сказав він, – Таю, це я приїхав.

– Справді? – насмішкувато спитала вона.

– Я стою на Київськім вокзалі.

– Очевидно, все-таки не на вокзалі, а на тротуарі.

Він не вловлював насмішкуватості в її голосі і в словах, може, вперше в житті так губився перед жінкою, якої, власне, й перед очима не було, а перебувала десь далеко, на тому кінці телефонної лінії.

– Я повинен тебе побачити, – сказав Борис хрипко, – ще сьогодні.

– Знов їдеш за кордон?

– Не в цьому справа. Я зрозумів… Але про це – не по телефону. Ми повинні неодмінно побачитися і неодмінно сьогодні…

– Я не люблю цього слова.

– Якого слова? – він розгубився.

– «Неодмінно». В ньому є щось неприємне. Принаймні для жінки. Може, для такої жінки, як я. – Тая, здається, не могла позбутися насмішкуватості, а може, просто хотіла виграти час у оцих розбалакуваннях про слова. Та що для неї час, коли тут ідеться про найважливіше для них обох?

– Таю, де ми побачимося? – майже ультимативно спитав Борис. – Не пробуй відмовлятися. В мене дуже серйозні наміри. Ти навіть не можеш уявити, які серйозні. Отже: де?

– Ну… – вона завагалася, – вже коли ти так наполягаєш… об одинадцятій…

– Гаразд, – мерщій згодився він.

– Ні, мабуть, не вийде, – швидко змінила вона попереднє рішення, – давай о чотирнадцятій.

– О чотирнадцятій. Згода.

– Манеж знаєш?

– Так.

– Отам, між Манежем і Александровським садом, є зупинка. Не пам’ятаю, чи тролейбусна, чи автобусна, може, для таксі…

– Знайду!

– Я ждатиму тебе там.

– Ні, це я ждатиму!

– Не смій, – сказала вона, – якщо ти прийдеш бодай за хвилину раніше…

– Я буду точно о чотирнадцятій…

– Тут до мене прийшли. – Трубка дзенькнула в невідомій далечі, Борис ніяково посміхався до своєї занімілої раптово трубки.

А потім – сталося.

Рівно о чотирнадцятій він ішов від Історичного музею по тротуару вздовж високої гратниці Александровського саду. З одного боку був величний спокій Кремля, з другого – гриміла тисячами машин Москва, попереду – Борис уже бачив її – самотньо стояла на зупинці Тая, в білому платті, тонка, витка, мов дівчинка; здавалося йому, що сміється вона, хоч обличчя її ще й не розрізняв, та коли підійшов ближче, переконався: справді, посміхається. Уявив її лукаві уста, наближені до його обличчя, її різнобарвні очі, мало не біг до Таї, водночас готовий був скласти молитву на честь тих невідомих сил, що в мільйонолюдій Москві, в самому її центрі, посеред білого дня давали можливість зустрітися двом без жодного свідка, без жодної перешкоди. І саме тоді помітив чоловіка. Їх могло тут бути десять, і сто, і тисячу відразу, бо таке ж місце і такий час! Був лиш один, не давало це ніяких підстав бентежитись, але щось мовби вдарило Бориса в груди, якесь ніби передчуття лиха відчув він, хоч і не вірив ніколи в передчуття. Високий чоловік швидко йшов по тротуару просто на Таю. Де взявся й коли? Білявий, волосся зачесане на проділ, гарне, здається, обличчя. Чоловік випереджав Бориса. Мовби його й не було щойно, а тепер зродився нізвідки і вже доходив до Таї. Зараз він помине її і піде назустріч Отаві, помине також його і піде далі, так завжди буває у великому місті і так мало статися й цього разу. Борис дуже хотів, щоб сталося саме так.

Але ні…

Чоловік дійшов до Таї, обкрутився так, що був тепер спиною до Бориса, здається, мав намір чекати тролейбуса чи якого там біса – ну, що ж.

Але ні!

Чоловік не спинився! Він продовжував свій рух, це вже був якийсь кошмар, такого б не вигадав для Отави навіть найлютіший ворог, – чоловік вправно якось обернувся, наставивши до Бориса спину, зачепив зігнутою в лікті правою рукою Таїну руку і, не зупиняючись, пішов собі знов туди, звідки появився, тільки тепер уже не сам, а забравши з собою Таю, тобто ту