Джованні Боккаччо - Декамерон

з нетяму, а з мудрості великої так вона себе поводить), і вирішив нарешті, що настав час вивести її з сієї гіркої муки, котру вона, як він здогадувався, приховувала під своїм аж надто спокійним видом. От прикликав він її до себе та й питає при всіх гостях, усміхаючись:

― А що, Грізельдо, чи гарна в мене молода?

― Пане, ― одказала Грізельда, ― мені вона дуже до вподоби, і, якщо її мудрість дорівнює її красі, в чому я не сумніваюсь, то я гадаю, що ви будете з нею щасливим, як ніхто, лише прошу вас, коли се можливо, не завдавайте їй таких ураз, як тій, що була колись вашою дружиною, бо навряд чи вона їх перенесе: вона ж бо ще молоденька і, видно, пещена росла, а та була змалку до всяких труднощів звикла.

Бачивши Гвальтьєрі, що вона тільки добре про ту дівчину говорить, будучи певною, що се його наречена, посадив її поруч себе та й каже:

― Грізельдо, настав нарешті для тебе час скуштувати плода твого довготерпіння, а тим, хто ганив мене за жорстокість, суворість і несправедливість, дізнатися, до якої спасенної мети змагали всі мої вчинки: я хотів лише навчити тебе бути доброю жінкою, їх ― вибирати й шанувати подругу життя, а собі самому забезпечити спокій на весь час, поки житиму з тобою, бо коли я женився, то боявся дуже, що його не матиму; тим-то, щоб вивірити тебе, я завдавав тобі, ти сама се знаєш, усякої зневаги і наруги. Та ніколи не бачив я, щоб ти словом або ділом ішла всупереч моїй волі, і мені здається, що я матиму од тебе ту втіху, якої я собі жадав; тому я маю намір повернути тобі в одну мить те, що я однімав у тебе протягом багатьох років, і загоїти небувалою ніжністю ті рани, що я тобі завдав. Прийми ж тепер із щирим серцем ту, кого ти мала за мою нову дружину, і брата її, яко твоїх і моїх рідних дітей: се ж вони і єсть, наші дітки, що ти і багато інших людей довго вважали за страчених через мою жорстокість, а я ― твій вірний муж, що любить тебе понад усе на світі і може, я гадаю, похвалитись, що задоволений своєю дружиною, як ніхто інший.

По сій мові він обняв її й поцілував, а вона аж заплакала з радості; тоді встали обоє й пішли до дівчини, що з зачудуванням прислухалася до його слів: ніжно обійнявши її і хлопчика, вони виявили їм і всім гостям довго приховану правду. Врадувані дами повставали з-за столу, пішли з Грізельдою до її кімнати і, щиро здоровлячи її з таким щастям, скинули з неї те вбоге риззя й одягли її в найпишніші шати, а потім знову привели до зали вже яко володарку свою і господиню, хоч вона здавалась такою і в своєму нужденному вбранні. Грізельда не могла навтішатися дітьми своїми, а що всі гості незвичайно раділи такій несподіваній пригоді, то весела й урочиста учта тяглася в замку ще не один день. Усі в один голос виславляли мудрість маркізову, хоч і вважали, що ті його випроби були для жінки занадто суворі й нестерпучі, а Грізельду всі мали за наймудрішу в світі жінку.

Граф Паназький повернувся через кілька днів до Болоньї, а Гвальтьєрі звільнив Джаннукола од панщизняної роботи і шанував його, як свого тестя; старий довікував свого віку в спокою та гаразді. Трохи згодом маркіз видав свою доньку за вельможного чоловіка, а сам іще довго жив із Грізельдою в щасті і згоді, велико шануючи свою доблесну дружину.

Що ж можна нам іще про се сказати? Хіба тільки те, що і в убогі хати сходять часом із небес божисті духи, як і в царських палатах проявляються іноді такі, що їм би свині пасти, а не над людьми владарювати. Хто ще, окрім Грізельди, міг би перенести з ясним, не зрошеним слізьми лицем ті суворі нелюдські випробування, через які провів її Гвальтьєрі? Шкода, що не напав він на іншу жінку, нехай би, як прогнав він її з дому голу й босу, знайшла собі когось, що добре вміє вовну чухрати, та й заробила якось на добру одежу.

Діонеєва оповідка добігла кінця, і панії на всі боки її обміркували: та щось гудила, та хвалила дещо; тоді король споглянув на небо і, побачивши, що сонце вже на захід схилилось, таку річ ізняв, не встаючи з місця:

― Хороші мої пані, я гадаю, вам відомо, що розум людський не в тому тільки полягає, щоб минувшину в пам'яті держати чи теперішність добре знати, а і в тому, щоб уміти з поміччю того й сього в будущину зазирнути: ось що мудрі люди вважають ознакою справдешнього розуму. Завтра, як ви знаєте, мине два тижні з того часу, як ми вибралися з Флоренції, щоб зберегти здоров'я і життя наше та й розважитися трохи од жалю, смутку і тривоги, що запанували в нашому місті, відколи в нім та чумна моровиця проявилася; поводили ми себе, як мені здається, цілком пристойно, бо хоч тут, правду кажучи, оповідалось багато веселого, а подекуди й солоного та скоромного, хоч ми завжди добре пили й їли, охоче грали й співали, що загалом спонукає слабкодухих до вчинків не геть-то чесних, ― я не помітив ні з вашого боку, ані з вашого жодного слова, жодного поруху, що заслуговували б огуди, а весь час був свідком честивої обопільної згоди, справжньої братерської дружби, що дає і мені, і вам, я думаю, законне право пишатися і втішатися нашою поведінкою. Щоб же з нашого довшого тут пробутку не постало якої прикрості, щоб ніхто не міг осудити нас за те, що ми тут занадто забарились, я вважаю (якщо ви, звичайно, будете згодні), що тепер, коли кожне із вас має за собою день верховної влади, яку сьогодні справляю я, нам годилось би туди повернутися, звідкіля ми прийшли. Ще й те сказати слід, як подумаємо добре, що наше товариство, про яке вже багато хто в околиці дізнався, так може розростися, що пропаде всяка наша втіха. Тим-то, якщо ви схвалюєте мою раду, я збережу даний мені королівський вінець аж до нашого звідси одходу, себто до завтрього; коли ж ви розсудите інакше, то я вже маю на оці, кого мені ним на наступний день увінчати.

Молоді дами й кавалери довго