Жан-Жак Руссо - Сповідь

того, щоб зробити портрет більш точним, вони виявляються навдивовижу недоречними. Герой, який попередньо заявляв про упускання деяких епізодів, включаючи їх у розповідь, не називає імен своїх товаришів по іграх, які випадково поранили його, оскільки від оголошення їхніх імен у той час він, за його ж словами, мало б що виграв. Ці досить неприємні історії про фізичне насилля, криваві каліцтва та поламані пальці, розказані у такий спосіб, що біль та жорстокість запам’ятовуються краще за доброчинність, яку вони мали ілюструвати. Усе це дозволяє критикам робити висновок про те, що у тексті Руссо відсутній контроль над впливом на реципієнта, який він намагається створити.

Кожен може формувати свій висновок про скерованість діалогу Руссо-оповідача з читачем, але беззаперечним у будь-якому разі залишається той факт, що реципієнт суб’єкту сповіді потрібен не менше, ніж досвід останнього читачу. Намір «зробити свою душу прозорою в очах читача» пояснюється героєм-Руссо як реалізація його граничної відвертості, але разом з тим обраний шлях повертається для суб’єкта сповіді засобом самопізнання. Висвітлення Руссо порухів душі з усіх точок зору для читача може стати, а для героя стає основою розуміння джерела динаміки його внутрішнього світу.

У тексті Руссо переплітає події свого минулого з їх осмисленням, роздумами над життям, завдяки чому його біографія стає аналітичним антропологічним дискурсом, в якому проявляються не лише події пережитого, а головним чином їхні колись не усвідомлені внутрішні причини. Зрозуміти справжню основу своїх вчинків Руссо допомагає виведення подій свого життя назустріч розумінню стороннього реципієнта. «О мої читачі, не думайте хибно!» Руссо вимагає від читача, щоб не лише читали та любили текст, але й любили б у тексті його, довіряли йому, яким він був до створення кожного з його творів і яким став після їх публікації. Герой-оповідач «Сповіді» постійно дбає про думку невідомого йому читача його тексту, хоча й не завжди контролює вплив твору.

Читач стає свідком біографії думки: у створенні Руссо історії свого життя, становлення особистості поєднуються серії реальності та думки. Він розповідає своє життя, свій «життєвий шлях», створюючи ланцюжок подій у творі. Минуле, що за своєю природою є ефемерним, завдяки вкладанню його в історію життя героя-оповідача набуває утвердження (через фіксацію) і тим самим протистоїть зникненню, владі часу, смерті. Як зазначає Старобінський, Руссо влаштовує генеральну репетицію Страшного суду. Ті повноваження, які інші правовірні надають Богу, Руссо виконує сам. Його впевненість у справедливості свого погляду на пройдений шлях підкріплюється відкритістю до невідомого йому реципієнта.

Діалог з читачем помережив усю історію пройденого творчого та життєвого шляху героя сповіді на всі дванадцять книг. У визначенні ролі читача в своєму проекті Руссо передвизначив теорію Бахтіна про позицію позаперебування зовнішнього реципієнта: «Саме читачеві належить зібрати воєдино всі елементи і визначити істоту, яку вони складають; висновок він має зробити сам; і якщо він тут помилиться, це буде цілком його провина ‹…› Не мені судити про важливість тих чи тих подій, я зобов’язаний викласти їх усі, а читачеві – надати можливість вибору». Важливість читача у проекті Руссо зовсім не означає, що герой сповіді ставить його на постамент. Занурюючись у лабіринт свого внутрішнього світу, Руссо-оповідач у такий спосіб формує розповідь про минулі події, що вони отримують семантичну множинність. Тож на читача Руссо переклав нелегке завдання, що може сприйматися і як випробування, і як гра, але однозначно – це запорука успіху «Сповіді» як літературного тексту.

Приклад потрактування Полем де Маном епізоду зі стрічкою та Маріон показує можливість, закладену в самому тексті «Сповіді», розуміння сцен життя героя в дуже широкому діапазоні смислів. Наведений наприкінці другої книги епізод з Маріон посідає в тексті стратегічно важливу позицію. Герой змушує читача повірити в його привілеї, оскільки раніше ніхто ніколи не чув про цей епізод. Саме бажання звільнитися від тягаря спогаду про той випадок багато в чому, за словами героя-оповідача, сприяло рішенню написати сповідь. За своїм змістом цей епізод є одним з численних прикладів історії про дрібну крадіжку і разом з тим відрізняється від подібних спогадів на цю тему, оскільки виступає також сценою обману. При цьому читачу залишають право судити, чи йдеться про обман лише господарів та інших слуг, чи має місце також самообман Руссо.[247] Найнятий слугою (такий статус Руссо вважав негідним, і заспокоєння приносили лише особливі умови праці, які вирізняли його з-поміж інших слуг) в аристократичний дім у Турині, герой украв рожеву зі сріблом стрічку. Коли крадіжку виявили, він звинуватив в усьому дівчину Маріон, якій хотів подарувати цю стрічку на знак своєї прихильності та як засіб спокуси. Наклеп закінчився звільненням як для Маріон, так і для Руссо. Герой-оповідач розмірковує про важку долю, що має чекати дівчину, звинувачену в крадіжці. Цей епізод вказує на неоднозначність сповідального начала в тексті. Буквально кожен епізод пережитого, що вкладається в розповідь, набуває більшого чи меншого алегоричного характеру. Читач може зупинитися на моралізаторському змісті історії зі стрічкою («моя огида до брехні походить багато в чому від жалю з приводу цієї одного разу сказаної і такої чорної брехні»), але текст дозволяє вибрати й інші потрактування. Наприклад, той факт, що стрічка набуває знакового характеру спокуси, коли Руссо стверджує свій намір подарувати її дівчині, і який відкривається завдяки наклепу, оскільки «вина» Маріон полягає не так у крадіжці, скільки у дарунку її чоловіку як знаку особливого ставлення, може бути аргументом виправдання героя. Мотивація крадіжки стає зрозумілою, а відтак заслуговує на прощення, якщо читач погодиться на зміст, за яким дівчина бажана, а Руссо палає пристрастю, і розкриє за таких умов правдивість слів героя: «У ту жорстоку мить я був як ніколи далекий від злості і, що дивно, але правдиво, звинувачував ту нещасну дівчину саме тому, що був сповнений до неї дружніх почуттів». Але і на цьому змістовому контексті не робиться наголос і пропонується наступне пояснення причини поведінки героя – сором. «Я мало страшився покарання, але страшився сорому, і страшився його більше, ніж смерті, більше, ніж злочину, найбільше у світі. Від сорому мені хотілося провалитися на місці, задихнутися в центрі землі, непереможний сором пересилював усе інше. Сам лише сором зробив мене зухвалим». Як зазначає Поль де Ман, виправдання є такою хитрістю, що дозволяє відкритися для того, щоб сховатися. Сором як виправдання розкриває прямий зв’язок між здійсненням зізнання і актом розуміння (як головним смислом проекту сповіді). У такий спосіб розкривається важливий механізм організації тексту Руссо – напруга між приховуванням та відкриванням, що суперечить традиційному потрактуванню природи