Анні Кос - Місце під зорями, Анні Кос

Чужі думки ринули в голову потужним потоком. Мейрам буквально захлинулася у нероздільній суміші фізичного болю, страхів, жалю, каяття і відчайдушного бажання зупинити безумство, що коїться навколо. Навіть — це визнання вразило її безжальною щирістю — ціною власного життя. На мить вона геть загубила себе в цьому хаосі з яскравих образів, уривків фраз, давніх спогадів й неясних надій. Але потім у її розумі пролунав виразний голос брата: «Допоможи. Благаю…» І миттєво розтанув у черговому нападі болю.

Мейрам розгублено кліпнула очима й озирнулася, намагаючись знайти хоч якусь подобу зброї. Можливо, тренований боєць на її місці міг би скористатися навіть уламком каменю чи силою власних рук, але Мейрам була занадто слабкою. Від відчаю на очі навернулися сльози, та вона все ж помітила бажане: кинджал, що досі висів у брата на поясі.

Вона напружилася й обережно підібрала довгий поділ сукні, аби той випадково не сповільнив її рухи. Промайнула болісна думка, що було б добре побачити наостанок Малкона і пригорнути до себе малюка Саада. Сказати, як вона любить їх обох. Пояснити, що робить це не тому, що остаточно втратила розум, а тому, що нарешті зробила вибір. Однак Мейрам прогнала цю слабкість, час спливав надто швидко й вагатися було просто ніколи. 

Вона піднялася на ноги й, поки ікласті тварюки не встигли отямитися, кинулася вперед. Відстань до цілі — не менше двадцяти кроків! — вона подолала лише за один вдих. А потім вихопила з-за пояса Сабіра кинджал і, заплющивши очі, обома руками встромила лезо братові в серце по саме руків'я.

— Вибач мені.

Гаряча кров ринула на її пальці, миттєво забарвив шкіру у червоне. Мейрам відсахнулася й заридала вже відкрито, несила відвести погляду від обличчя людини, яку стільки років ненавиділа й любила всупереч здоровому глузду. Їй здалося, що його губ торкнулася усмішка, а в очах промайнуло ледь помітне полегшення. А вже наступної миті мляве тіло Сабіра Ахунда вар Наіля з роду Фарріт звалилося горілиць на каміння.

Поглинений утриманням порталу демон обернувся до них надто пізно. 

— Ні-і-і!

В Мейрам вуха заклало від того відчаю, що пролунав в його голосі, але життя, а разом із ним і магія, вже покидали тіло імператора. Різнобарвний потік стихій здригнувся, вицвів і розсіявся в повітрі, не залишивши навіть сліду.

— Ах ти погань! — заричав рогатий, у нападі шаленої люті замахуючись на Мейрам.

Зухвала жінка відскочила вбік, різким рухом зірвала з шиї підвіску із золотистим каменем, на секунду стиснула камінчик у долоні. 

— О ні. Це ти — погань. І ти не отримаєш ні мене, ні мою магію! — вигукнула вона і з усієї сили жбурнула підвіску собі під ноги.

Золотий кристал наче вибухнув десятком осколків. З нього на волю вирвалося палюче полум'я, пронизане димними нитками темряви. Ще мить Мейрам бачила перекошене від гніву обличчя рогатої потвори, а потім усе потонуло в шаленому ревінні й тріску вогню.