Павло Архипович Загребельний - Диво

І нарешті вистежив Пантелія, вхопив того за руку. Довго крутив пергамен так і сяк, дивився на харатью збоку, перевертав її, аж отроку стало смішно. Ситник не зважав на ту смішливість Пантелієву, сплюнув собі на пальця і взявся лічити рядки на пергамені. Перелічив у одному стовпці, потім у другому.

– Ага, – мовив зловісно. – А це що?

І тицьнув тим наслиненим пальцем у дописані рядки про сльози.

– Не вмістилося все, – забігав очима Пантелій.

– Так, – Ситник замкнув харатью до дерев’яної скриньки, яку мав з собою на цей випадок, – покажу тобі «не вмістилося». Жидята де? Повинен сидіти тут і не рипатися.

– Не знаю.

– Знатимеш. Ти в мене все знатимеш! – пообіцяв йому Ситник і подався на княжу половину.

А в князя була пізня і зовсім несподівана гостя. Княгиня Ірина. Прийшла сама, без почту, без служниць, десь по дорозі розгубила всю свою холодну неприступність і поважність, майже влетіла до князевої палати, розтріпана й розпатлана, кинулася до Ярослава в якомусь відчайдушному порусі близькості, він швидко підвівся їй назустріч, простягнув руки. Колись на новгородськім вимолі стрілися вони як жених і невіста, потім була ніч перших покладин, коли стали людьми відчуженими, майже ворогами, а для людей – князем і княгинею, потім багато років без любові одбирав у неї жіноче, а вона давала йому дітей, – оце вперше, здається, серед темної зимової ночі збіглося цих двоє людей, єднаних уже не князівством, не пихою, не холодним розрахунком, а чимсь людським. Чим?

– Що тобі, княгине? – спитав і мерщій поправився: – Ірино…

Вона глянула на нього зшалілими очима, перший одрух уже минув, могла принаймні втриматися, щоб не впасти на груди чоловікові, як падають усі просто жінки, а вона ж не була простою від народження, не могла і не мала права бути нею.

– Ти сядь, – намагаючись бути ласкавим, сказав Ярослав, – сідай ось на моє місце. На княже. Ти ж – княгиня.

Вона послухалась. Здерев’яніло сіла. Дивилася на Ярослава повними шалу очима, але він розумів: не бачить вона його, нічого не бачить. Погладив їй руку. Мовчки, ласкаво. Ірина заговорила, дивлячись так само крізь свого мужа:

– Сама стерегла нашу доньку. Їй ставало гірше й гірше – і я прогнала від неї всіх. Воно таке маленьке і гаряче. Ловило мою руку своїми ручками. Я заспівала дитині пісню. Не вмію пісень руських – тому заспівала нашу стару пісню вікінгів. «Ми пливемо до нових і нових берегів, пливемо без страху, але з надією, пливемо, пливемо…» При перших словах дитина заснула. Зітхнула глибоко крізь сон, якось жалібно зітхнула, аж мені здушило сльозами серце. І мої долоні… Долоні, під якими чула тепле тіло дитини, раптом стали холодні, мов крига… Я крикнула відчаєно і страшно… Але вже не змогла відігнати смерті від нашоь дитини…

Ярослав мовчав. Це була їхня четверта донька. Народилася лиш кілька місяців тому.

– Бог дав – бог узяв, – зітхнув згодом.

– Вона вся палала – і враз мов крига. – Ірина плакала, не ховаючи сліз од князя. – А ти… Жорстокосердий… Таке кажеш…

– Діти до мене приходять тоді, коли можу звертатися до їхнього розуму, – сказав він, обіймаючи жону, – а душі їхні – в твоїх руках… Не втримала душі дитячої – плачу разом з тобою, моя укохана княгине і жоно… А що твердий – держава того вимагає…

Вона мовчки посунулася, княжий стілець був досить широкий, щоб поміститися обом, так і сиділи вони довгий час, притиснуті одне до одного, мов молодята, вперше сиділи як люди, вбиті горем людським, а не вигаданим, може, й востаннє.

Потім князь допровадив княгиню до дверей, подав їй свічку, Ірина ступнула в темний перехід, здавалося, що свічка безсила розсіяти важку пітьму, а тільки б’є в очі княгині, блідо осяває її обличчя, однак хоч який кволий був вогник, а вирвав він зненацька з темнощів ще одне обличчя, бородате, залите потом страху й розгубленості, вмить стала видна ціла постать, безрадно приплюснута до стіни, потворна постать товстого чоловіка, позбавленого рук. Ірина скрикнула, випустила з рук свічку, похитнулася і, мабуть, упала б, якби Ярослав, вирвавшись за поріг, не підхопив жону під руки. Свічка згасла. Ситник, який, мов той сич, бачив у темряві й без світла, ніяк не міг виплутати з-під свого охабня рук, щоб стати в пригоді князеві й княгині. Ярослав од несподіваного розгублення теж не знав, що чинити далі, чомусь вирішив, що найголовніше – знайти свічку, відставляючи криву ногу, опустився на коліно, нишпорив по підлозі, свічки не знайшов, а натрапив на княгинині ноги, якось не думаючи, в засліпленні й розбентежності, обхопив ті ноги, притиснувся до них обличчям, терся бородою, здається, навіть цілував ноги дружині, запалюючись більше й більше незвіданим почуттям до цієї жінки, яка дарувала йому втіхи і дітей, дітей і втіхи.

Ситник нарешті простромив крізь прорізи охабня свої коротенькі руки, метнувся до горниці, вхопив нову свічку, мерщій поніс її до князя і княгині, непрошений і незваний, таємне ставало явним. Ярослав засоромлено підводився, поправляв свою покошлану бороду, княгиня дивилася на нього чи то з відданістю, чи то з погордою – не мав часу на вгадування, йому треба було без прогайки зробити щось таке, щоб зітерти, знищити, пустити в забуття оту мить його слабкості, коли безпорадно вклякав коло ніг своєї дружини і шукав тих ніг, щоб притулитися до них обличчям, він мав ось тут відразу показати свою несхитну вищість і бояринові, і самій княгині, бо за ним стояла ціла держава, велика держава з великими ділами; поправляючи покошлану бороду, Ярослав думав напружено й гарячково, але надумати нічого й не встиг, його рука сама собою відірвалася від бороди й маєстатично пропливла коротку відстань до обличчя Ірини, і княгиня, ще, мабуть, теж цілком не усвідомивши значення і наслідків того жесту, слухняно зустріла устами ту руку, поцілунок був сухий, короткий, ледь помітний, але він був, цього вже стало задосить, щоб Ярославові одлягло від серця,