Жан-Жак Руссо - Сповідь

буде гідним задуманого плану». У цьому творі Руссо прагнув дослідити причини змін в людині на своєму прикладі, детально зупинитися на тих, які залежать від людини, переслідуючи мету показати, як «ми самі можемо ними керувати, щоб стати кращими і впевненішими в собі». За словами героя-оповідача, він мало працював над цією книгою, що так і не була завершена, але читачі «Сповіді» можуть з упевненістю стверджувати, що замислена просвітницька місія все ж отримала свою реалізацію в останньому творі Руссо.

Автор «Сповіді» зобразив історію внутрішніх пошуків та саморозуміння окремої людини, зумівши піднятися від одиничного до універсального. Такий перехід, за допомогою якого твір прочитується не просто як знайомство зі сценарієм життя письменника-просвітника, а головним чином як алгоритм самопізнання людини як такої, стає можливим завдяки обраній автором перспективі погляду на себе. Руссо постає у своїй книзі людиною, яка вже чує сурми Страшного суду.[242] Така позиція у часі дозволяє критично дивитися на своє минуле, що постає в усій повноті пройденого життєвого шляху, а тому викладена історія претендує на непряме вираження істин людського існування, підбиття підсумків про внутрішній досвід людини. «Хоч коли пролунала б сурма Страшного суду, я постану перед Вищим Суддею з цією книгою в руці».

Перші слова сповіді звучали приголомшливо, акцентували знаковий характер підходу до формування читача цього тексту: «Я починаю нечувану річ, яка не матиме послідовників. Я хочу показати собі подібним людину в усій правді природи, і такою людиною буду я сам».[243] З першого рядочка підкреслюється безпрецедентність розгортання історії свого життя, унікальність формування правди про себе, чого не було і не буде. Себе, а не вигаданого героя, Руссо робить центральною фігурою для того, щоб наблизитись до висвітлення правди людської природи. З метою досягнення об’єктивізації погляду на своє минуле, критичного осмислення історії свого життя та відстороненої позиції до власних страждань Руссо використовує образ «темної кімнати», що відсилає до винаходу Жерома Кардана, який вдосконалив «камеру обскура» Леонардо да Вінчі, додавши ще одну лінзу.[244] Погляд з хронографічної позиції межі життя на пройдений шлях тлумачився як об’єктивізація смислів минулого, вкладання цього погляду в письмову розповідь – додатковою оптичною лінзою. Мистецтво сповіді, на думку Руссо, полягає у тому, щоб записувати все, що бачиш у цій темній кімнаті. Тому сповідь для нього – це портрет, а не книга. Герой «Сповіді» вкладає в письмо епізоди свого минулого, смисл яких може і не розуміти (покарання мадемуазель Ламбурсьєр, або стрічка Маріон). Формула «це дивно, але це правда» не лише робить Руссо попередником психоаналізу, але й головним чином працює на досягнення єдності між героєм та читачем. Особливістю психологічного методу Руссо виступає перевідкриття подій минулого в їх первинній сутності, так, як вони відкриваються читачу, який вперше знайомиться з ними.

Автобіографію Руссо назвав «Сповіддю», прирікши свій твір на вічну зацікавленість критиків та теоретиків. Паралель зі «Сповіддю» Авґустина готує читача до зустрічі в тексті з образом грішника та його покаянням як пошуку прощення від Бога. Утім, виведена в назву твору відсилка до Авґустина не знаходить підтвердження кожним абзацом історії героя-оповідача Руссо. Зрада горизонту очікування, спроектованого першою відсилкою, стає запорукою «прив’язування» читача до твору. Знайомство з історією життя Руссо буде неодмінно супроводжувати перевірка героя на щирість, критичне ставлення до подій його життя та себе самого. Входження читача в текст Руссо пов’язане з пастками, підводними каменями як сповіді, так і автобіографії. Впевненість у собі героя, який починає сповідуватися (принаймні на цьому здійснено акцент у назві), що декларується з преамбули тексту, одразу руйнує типове для сповіді питання спрямованості сповідальної активності суб’єкта. Покаяння грішника має своїм результатом зміну траєкторії розгортання життя, тоді як проект, названий Руссо сповіддю, не переслідує такої мети.

Проте проект Руссо зі сповіддю як проектом єднає не менше елементів за ті, що роз’єднують. Руссо-герой зізнається, що його сумління обтяжує жахливий вчинок, який, не будучи винесеним назовні, перетворився на тягар. Бажання позбутися його вплинуло на рішення написати сповідь, смисл якої він вбачає не стільки в описі дій, вчинків конкретними словами, скільки у висвітленні душевних настроїв, того, «про що не говорилося і що не робилося й навіть не думалося, а лише відчувалося і переживалося», у поясненні причин як щастя, так і нещастя. І хоча читач не побачить на сторінках сповіді Руссо-героя (на відміну від творів сучасних письменників) покреслень, виправлень, на які він указує у своїх плутаних та нерозбірливих рукописах, загалом текст «Сповіді» змушує вірити, що робота по визволенню від тягаря на душі через письмо давалася герою важко, навіть замилування собою у певні моменти минулого, якими дорікали йому багато інтерпретаторів, коштували значних зусиль.

Варто підкреслити, що ті сторінки життя героя «Сповіді», які можуть засуджуватися з точки зору моралі, етичного стану (що не оминув зробити у свій час Сартр), обов’язково містять розрізнення наміру та дії. Такий принцип зображення пройденого шляху не дозволяє висунути суб’єкту скоєння «аморальних» дій звинувачення. Хай людина, образ якої проступає зі сторінок тексту «Сповіді», найменше нагадує класичного просвітника, відштовхувалась вона у своїх вчинках від просвітницької світоглядної парадигми. Руссо – герой твору – не може визнати переступ моральних кордонів, які потребують покаяння, оскільки переконаний, що самопізнання на основі розуміння законів природи є єдино можливою моральною позицією, а всі «помилки» поведінки працюють на формування досвіду. «Я виніс із них велике етичне правило, єдино придатне для застосування в житті: уникати становищ, у яких наші обов’язки суперечать нашим вигодам і особисте щастя ставиться в залежність від нещастя інших». Показ розрізнення намірів (у розумінні – як герой бачив основу своїх вчинків) та дій (як переломилося значення вчинків під впливом їх сприйняття оточуючими) веде не до самозвинувачення суб’єкта, а до розкриття природи людини як такої. Тому текст Руссо може тлумачитися як сповідь про внутрішню природу людини, в якій життя та світ конкретного суб’єкта виконують роль антропологічної лабораторії.

Не дивлячись на дистанцію у часі, зв’язок того відношення між особливостями внутрішнього світу героя та історією його зовнішнього життя, що так і не дістане визначення в «Сповіді», зі світом сучасної людини тісніший, ніж здається на перший погляд. З приводу висновку героя про своє «Я» на поверхню сама проситься риторична фігура, яку можна окреслити за зразком завитка думки Руссо у фіналі твору. Хто може сказати, що не впізнає себе у цих рядках, той, наскільки б упевненим він не був у розумінні свого внутрішнього світу, нічого не знає – ні про світ, ні про себе: